Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир. Страница 13

Він виходить з руїн у теплий вересневий вечір, мед якого — запізніле, переросле, охолощене комаство, прополіс якого — янтарні плями першого листопаду. Він струшує головою: «Треба знайти ґудзика. Треба.» Внутрішній звір невгамовний спрямовує його до мети найтемнішим вектором углиб приладобудівного заводу, у пророслий крізь іржаві верстати бур'ян, у креси тихого урбанічного янчання малих урбанічних звірят, що вміють робити гнізда у старих трансформаторних кожухах. Він пролізає крізь продерту сітку огородження, потім — крізь пролам у стіні чотирнадцятого цеху. Цех зустрічає його щурячим переполохом. Прохід між верстатними рядами токарної групи нагадує алею єгипетських сфінксів, випотрошених, з відтятими головами і пенісами гофрованих кабельних розводок. Він обережно проходить алеєю і потрапляє у хобот здохлого транспортера, на порізану ґумову стрічку і слизькі замазучені валики півсотметрового механізму. Потім зіскакує на дах гаражного павільйону. Ще стрибок — і він у дворі будинку.

Третій поверх хрущоби. Підкова охороняє втоплене у дермантин двіркове вічко. Подвійний дзвінок. Зсередини кроки, гавкіт пса. Клацає замок. Тепле, насичене запахами їжі, повітря лоскоче Шкіряному ніс. Протяг натягує ланцюжок.

— Кіро, в мене тут аварія…

— Володя? — Кіра розслаблює пальці, котрими тримає поли довгого атласного халата. — До чоловіка гість прийшов… Привіт.

— Я тільки на кухню. П'ять хвилин.

Падає ланцюжок.

— Не роззувайся.

— Ґудзик з джинсів відлетів…

— Почекай.

Шкіряний витягує з-під кухонного столу табурет, сідає. На столі — пляшки, трилітровий слоїк з компотом. У духовці досмажується щось велике, колись летюче: у бік скляних дверцят, наче люфа, спрямована підкопчена пташина кістка. Миска з олів'є напівпорожня. З-під компотного слоїка розповзається велика, кольору козацьких штандартів, пляма. Обрисами вона нагадує мультиплікаційного зайця, вистреленого з гармати. Розплесканий динамікою невідомої рідини (судячи з кольору — щось полуничне, лісове, ягідне), заєць залишає далеко позаду стрілоподібні вуха і розбризканий пунктиром хвіст. Заєць біжить у бік цукорниці у передчутті мультиплікаційної солодкої насолоди, схованої у запальцьованій порцеляні.

— …Той, хто відкидає сучасну літературну естетику, нагадує мені ісламських містиків десятого століття, пошукачів чистої правди. Вони купляли раба і сорок днів тримали його у діжці з кунжутовою олією. Годували раба тільки горіхами та інжиром. Коли шкіра і, частково, м'язи раба розчинялись в олії, його виймали і записували передсмертні зойки і пророцтва, отриманню яких не заважала тепер шкіра…

— В кунжутовій олії? — перепитує незнайомий голос, низький, із свистячим стакато в закінченнях слів. — Чи ж кунжутова олія спроможна розчинити живу людську шкіру?

В Шкіряного починає свербіти між лопатками. З'являється Кіра з ґудзиком, голкою і нитками.

— Зробиш сам? — питає вона майже ствердно й щезає.

Шкіряний відгризає від мотка півметрову нитку, пропихає її у вушко великої «циганської» голки, робить неоковирний вузлик. Раптом голка впивається Шкіряному під ніготь. Він закушує крайню плоть пальця зубами, як колись, у дитинстві, коли хвороба — одна з чисельних хронічних хворіб книжного хлопчика — переслідувала його ліниве єство. Нігті тої, напівзабутої ним, дитини зростались і згортались у рурку, намагаючись перетворити пальці на рулети з живим м'ясом. Від тупого болю кінцеві фаланги (зрадливі фраґменти зрадливого тіла) безпорадно терпли. Лікарі не допомогли, але хвороба припинилась сама собою, ніби відізвана назад, до пекла, нечутним наказом чорного генералісімуса. Тільки після одужання маленький Шкіряний зміг мастурбувати у класичний спосіб, огортаючи своє слизьке звірятко повнотою радісної плоті.

— … Ні, ні. То не є справжня література, — пролазить на кухню з кімнати свистяче стаккато. — Ті люди є духовно засліпленими, вони не годні почути містичного сміху характерника серед степу, зболеного треносу поета-сковородинця. Вони засліпли, не бачать, не чують, не зуміють…

— Ну не так вже, Миколо, — голос господаря негучний, рокотливий, змащений домашнім застільним затишком. — То вже все минуле століття, чоловіче…

Шкіряний згадує, що чоловік Кіри пише вірші під псевдо «Бардо Тодол». Що з тибетської — Книга Мертвих. Йому раптом веселішає.

Ґудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів'є, з'їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка. «Не буду прощатися», — вирішує він.

На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.

— Володя!

— Вечір добрий, Левко, — Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.

— Випий з нами сто грам, Влодко, — господар тримає в руці фужер. — Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…

— Я лише на хвилинку, — Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.

— Ось, Миколо, — знайомить Бардо Тодол. — Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.

— Шкірятін, — уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.

— Жид чи москаль? — замість вітання питає Микола.

— Але ж ти, пуцю!.. — піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. — Не будь же таким, людина ж пише.

Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.

— Сідай на канапу, Влодку, — запрошує господар. — Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, — обертається і кличе. — Кіро! Тарілку!

— Тарелю, — виправляє Микола.

— Посуд, — Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. — Розповідай про життя молоде, Влодзю.

Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»

— Козак! — тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.

У вітальні з'являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п'ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.

— Доцю, покажи дядькам свого птаха, — звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.

— То це птах?

Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя пасував би прикрасити герб якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.

— Як тебе звати, дівчинко? — питає він.

— Ілалія! — картаво викрикує дитинча.

— Гарна в тебе дочка, — каже Кірі Шкіряний. — Ім'я теж гарне.

— А також рідкісне, — додає Микола.

— Вип'ємо за Іларію! — проголошує Шкіряний.

— Вже пили, — одночасно наповненим ротом і носом повідомляє Микола.

Товариство спорожнює свої фужери. Іларія стоїть біля Шкіряного і намагається запхати йому до рота замість закуски свій витвір.

— Це птаска, — каже вона.

Шкіряний зауважує, що Пластиліновий Птах того ж кольору, що й заряди Гундосової рушниці. Він відразу пригадує весь руїнний чин, всі подробиці пластилінового факультету і, майже в істериці, бере до рук Пластилінового Птаха. Аж тут щось гостре, сховане у пластиліні, боляче штиркає його в руку.

— Зязька вхоловся! — радісно верещить і підстрибує Іларія. Її рідке волоссячко підстрибує окремо від неї. Шкіряний вимучено посміхається, ставить на стіл пластилінову потвору і каже: