Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 11
«Засвідчено», — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.
«Шлях відкрито», — через хвилину мовчання виголосив Анаґа.
Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.
«А ми встигнемо?» — запитав Анемподест.
«Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров'я».
«Знову Зумовленість?»
«Так».
«А що тепер?»
«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».
Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.
У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.
«Як Вам подобається desert [38]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre [39]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes [40] смакова композиція йому вдалася».
«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.
«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер [41] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти».
«Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».
Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.
Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:
«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»
«Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом [42]. Серед вовків жити…»
«Як я Вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»
«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:
«Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»
«Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули Ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?»
Панна Гонська заперечливо похитала головою.
«А чи не бачили Ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника».
Гелена замислилась, перебираючи у пам'яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.
«Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…»
«Ні, то має бути вроджене тавро».
«А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти [43] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п'є цілоденно полинову настоянку».
Приблуда засміявся.
«Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає», — впевнено підсумувала білявка.
«А серед їхніх жінок?»
Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. «Що вони там роблять, халамидники», — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.
Двері розчинилися і в хату увалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:
«Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!»
Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:
«Хто цей чоловік?»
«Я вільний кракувський міщанин…» — заторохтів актор.
«Не тебе питаю!» — отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.
«Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може вони — шпигуни Яреми?» [44]
«Навряд чи», — вирішив Приблуда й опустив шаблю.
Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:
«Врятуйте дитину…»
«Що за дівка?» — спитав отаман.
Осавули перезирнулися.
«Що за дівка, питаю?»
«Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепкуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…»
«Ну?»
«Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…»
«Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!»
Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струсував дріж.
«Якої віри будеш?»
«Православної», — прошепотів костоголовий.
«Брешеш. Покажи хреста».
Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.
«Кажи Символ Віри».
«Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…»
«Дух Святий від кого?» — перебив Приблуда.
«… І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…»
«Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно».
38
Desert (франц.) — десерт, завершальна страва.
39
Petit beurre (франц.) — сухе печиво.
40
Perelegantes (лат.) — вишукана.
41
Солітер — діамант видатного розміру.
42
Macellinus (лат.) — різник. Прізвисько, яке римляни дали імператорові Опілію Макринові за його кровожерливість.
43
Оттоманська Порта — у 17-му ст. так офіційно назвалась Турецька держава.
44
Лушпак має на увазі князя Єремію Вишневецького, воєводу Руського, воєначальника Речі Посполитої.