Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир. Страница 11

До церкви Святого Миколая встигнув ще до того, як почало дощити. Впав на коліна перед образами і зашепотів молитву.

— Це ж ви хотіли бачити вітця Кирика? — запитав хтось за його спиною.

Він обернувся і зустрівся з невиразним клаповухим обличчям служки.

— Так, я.

— Ходімо зі мною, — служка рушив крізь низькі двері до зовнішньої галереї.

Григорій підвівся і прилаштувався до його швидких кроків. Вони пройшли внутрішнім церковним подвір'ям до високої кам'яниці. Закручені сходи вели глибоко під землю. Служка запалив смолоскип і підсвітив собі, відкриваючи двері з химерною мідною ручкою.

Назустріч їм з-за дверей вистрибнули не менш химерні звуки. Молитва, виття і стогони. Отець Кирик вже розпочав ритуал вигнання демонів. На брудній кам'яній підлозі звивалося тіло молодого хлопця з довгим розпатланим волоссям. Навколо стояли іноки і ходив рудий кіт. Григорій зауважив, що у хлопця гарне тіло. Сильні руки і вузькі зграбні стегна. Такі тіла він бачив на гравюрах Джуліо Романо. Він зашепотів молитву, відганяючи недоречні думки. Тепер йому стало направду страшно. Він чув, що за жодних обставин не можна мисленно відволікатися на пусте під час обряду вигнання демона. Бо ж вигнанець може використати неправедну думку як дірку й пролізти у присутню на ритуалі незахищену людську душу.

«Раб минущого ти, Григорію, нестриманий і безпутний єси», — насварив він себе і відкрив очі. Краще б не відкривав. Бісівська сила гнула і виламувала тіло юнака, з якого звисали жалюгідні клапті одягу. М'язи на цьому тілі випиналися крутими горбами, жили, здавалося, от-от порвуться, а стрижень чоловічої сили досягнув видатного розміру і марно шукав розради. Ця боротьба за людське тіло захопила Григорія своєю видовищністю, зловісною красою втіленого у плоті відчаю. Він знову із демоноборця перетворився на захопленого глядача. «А якби, — подумалось йому раптом, — замість юнака тут був би старий дід? Боротьба його тіла з лиходійним духом так само відволікала б мене від служінь духовних?» Плотське єство Сковороди пронизала пекуча внутрішня вогниця. А за нею, немов піхота за кінними, насунувся страх. Невже це гнаний демон пробиває собі лаз до його безсмертної монади?

«Господи, помилуй!» — шепотів він, змушуючи себе дивитися на бородате і темне від напруги обличчя отця Кирика. Це обличчя нагадало йому зображення стовпників на фресках печерських церков. Він дивився на цей піднесений над сущим дзвінкий лик, а крізь нього бачив низькі, змащені хіттю й тліном, тіні минулого.

«Зникни, сило нечиста!» — раптом крикнув він і демонові і своїм спогадам. Й навіть не побачив, а відчув здивування служки, що стояв поряд. Навіть рудий кошак, як здалося Григорію, подивився на нього несхвально. Зрозумів, що крик його вийшов писклявим і непереконливим, що демона тим криком він не настрашив і, відповідно, в жодний спосіб не допоміг екзорцистові виявити істинне ім'я нечистого. Навпаки, продемонструвавши слабкість, лише наснажив ворога, додав йому сили і впевненості.

Отець Кирик не збився з молитви й на півслова, а тіло біснуватого раптом завилося неможливим лівобічним «винтом». З настовбурченого прутня навсібіч бризнуло сім'я. Кілька крапель попало Григорієві на обличчя. Його затрусило, немов у лихоманці, бризки грішного соку пекли йому шкіру, немов розжарені до червоного пекельні іскри. Вмістилище біса вищирилося в бік Григорія і він почув (чи то йому лише здалося) нелюдський голос біснуватого: «Йдеш до Риму, то йди! Геть, геть звідси!».

Друга внутрішня блискавка вистрибнула з чресел Григорія, з повсталого осідку прабатьківського гріха, недружньо пройшла хребтом, обпекла серце, стиснула сталевим кільцем шию і переможно увірвалася до голови. Від адамового яблука пробилася прямісінько до перенісся, де вибухнула несподівано гострим болем. В очах сина Савого спалахнуло червоне сяйво.

«Демон!» — верескнуло щось у потилиці. Біль немов вивернув йому очі. А потім, немов стара оксамитова завіса у театрі Салтикова, нагло впала моршкувата темрява.

…Вони удвох із малим Яцьком ховаються від грози в лісі. У рідкому, перерізаному байраками Совитому лісі. Йде дощ. Їм холодно. Яцько притискається до нього і крізь мокрий одяг малий Гриць відчуває тепло Яцькового тіла. Це тепло зовсім не таке, як те, що йде від пічки. Зовсім інше. Воно викликає зворотне тепло, яке народжується в тілі Грицька. Десь глибоко у животі. Спочатку він не звертає на це зворотне тілородне тепло уваги, але воно навдивовиж уперте. Воно невблаганно розповзається його м'язами, бентежить його. Йому кортить ще міцніше притиснути до себе Яцька. Його руки самовільно починають шукати острівці тілородного тепла. Шукають повільно, дуже повільно. Яцько не чинить спротиву цим пошукам. Його тіло відзивається на пошуки тихими, ледь відчутними здриганнями. Малий повертає голову і дуже серйозно дивиться на Гриця. Він нижчий і стрункіший за сина Сави, його шкіра темніша. В нього великі світло-коричневі очі. Його тіло пахне травою і дощем.

І тут в землю встромляється вогнений спис, кинутий рукою небожителя Іллі.

Встромляється за мить до того, як Грицева рука досягає найгарячішого місця на Яцьковому тілі.

Блискавка вдаряє так близько, що син Сави глухне і сліпне. Голова перетворюється на церковний дзвін, на біблійний кімвал мідний і гудить, розхитана вибухом. Здається, що дощова волога на його тілі закипає. Груба домоткана свита миттю висихає і стає жорсткою, як бляха. Яцька відриває від нього незрима брутальна сила. Вона знову робить їх окремими. За кілька хвилин відчуття повертаються до нього. Розбита на шматки світобудова відновлює свою цілісність. Картина світу відроджується зафарбованою у пекельні барви. У червоне і пурпурове. Сусіднє дерево палає, як неопалима купина на знаменитій іконі, писаній полтавським богомазом Пахомієм. Вогненний стовп стає над лісом, як тріумфуючий свідок. Як дух дерева-мученика, що злітає до сірих хмар, до схованої за ними колісниці Іллі-пророка, грозового ревнителя Божого. Злітає дух дерева і волає: «Гину, згораю за гріхи створінь малих і заблуканих!». Яцько на колінах молиться, склавши долоні перед обличчям. Дорогою додому вони мертво мовчатимуть і не дивитимуться один на одного. І потім мовчатимуть.

— Не зміцнивши належно духу, сину мій, не рушай на війну із бісом, — почув Григорій стомлений, але твердий голос отця Кирика. Священик підніс до його обличчя срібний хрест-мощевик і уважно подивився Григорієві в очі.

— На хрест дивись, не на мене, — наказав отець Кирик. — Твори Ісусову молитву. Вголос твори.

— Простіть мені, отче святий, — прошепотів Григорій і зашепотів: «Ісусе Христе, Сине Божий…». Над ним нависало низьке склепіння келії. Хтось переніс його, непритомного, до помешкання екзорциста. Витримане в аскетичній традиції, це сухе житло пахло свічним салом, часником і кошачою сечею. Григорій згадав рудого кота, що ходив підземною каплицею під час обряду вигнання біса. Йому розповідали, що тутешні екзорцисти мають за правило приводити на обряди свійських звірят, щоби нечистому духові після вигнання було куди заселитись.

— Бог простить, — мовив священик, переконавшись, що в єстві Григорія немає явної демонічної присутності. — У нього, у нього проси смиренномудрія. Якщо, сину мій, не маєш твердості у собі самому, то як насмілишся вийти на смертну прю з прислужниками князя темряви, в інших персонах перебуваючими?