Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир. Страница 3

— Ну нащо ж ви так, Геннадію Романовичу…

— А ви, шановний, не починайте справу з пошлих підлизувань.

— Вибачте.

— Не вибачаю. Я ж вас попередив: без банальностей. Ми не на вченій раді. Та ще й слово яке використав: «сковородинознавець»! Ледве вимовив. І звідки ви увесь цей намул берете?

— Але ж… — чи то насправді, чи то удавано змішався Вигилярний.

— Попереджаю.

— Щодо чого?

— Життя складне і неоднозначне.

— Я врахую.

— А чого це ви до дна не допиваєте? Погане віскі?

— Добре.

— Точно?

— Кращого я не пив.

— Це знову тупий комплімент?

— Та ні, професоре. Я ж кажу: добре віскі.

— Так треба до дна допивати, якщо воно добре. А не шлангувати.

— Я не шлангую.

— Шлангуєш, — перейшов на «ти» вчений муж. — Нема на тебе того старшини Калганова, який мене в армії пити вчив. Він би тобі показав «кузькіну мать» за неповагу до застільного ритуалу. Старшина Калганов, пам'ятаю, наставляв салабонів: мужчини не сьорбають, мужчини п'ють. Або ж їм очко солідолом мажуть… Це жорстко, проте правильно. Армія стоїть на ритуалах. Тільки на ритуалах. Немає ритуалів — немає армії, — Гречик знов наповнив стакани. — Попереднє не рахується! Повторити! Стоячи! Абисмо нас любили красиві жінки!

— Будьмо! — Вигилярний підвівся за прикладом господаря, відсалютував йому гранчаком і зробив рішучий ковток. Цього разу він кількісно випередив Гречика. Льоду у його стакані майже не лишилося і рідина увійшла до стравоходу пекучою спіраллю.

— В армії служив?

— Ні.

— Воно й видно, — Гречик надкусив шерехату пластинку пармезану. — Не маєш ритуального відчуття. Не встиг, бач, увійти, а вже з тебе страшні старання полізли. Компліментами почав мене, старого, розслаблювати, якусь пургу гнати. За кого, чоловіче, ти мене маєш? За динозавра? За грьобнутого кафедрального дідуся?

— Заради усього святого, професоре, не ображайтесь, — Вигилярний вирішив бути межово делікатним з цим капризним старим. — Я ж не хотів вас образити, чесно. Це, знаєте… неспівпадіння протоколів. Пусте неспівпадіння. Напевне, я ще не навчився виконувати певні стандарти. Лише рік як повернувся до академічного середовища.

— Добре, хоч визнаєш свої помилки. А чим займався до повернення?

— Гроші заробляв.

— Як?

— Малий і середній бізнес. Там купив, а тут продав, маржу до кишені поклав. Криміналу — нуль, екзотики — нуль, задоволення — нуль.

— Ну, це знайома ситуація. Нуль-нуль, кажеш… А ти ще й задоволення захотів? Отакої! — весело зашкірився професор. — Але в нас, чоловіче, не краще. Наукою зараз багато не заробиш. Скоріше втратиш. Нуль мінус одиниця.

— Ваша правда, Геннадію Романовичу.

— Ну й чого ти сюди повернувся? У цю юдоль дисертантських сліз, пошлих інтриг і копійчаних заробітків?

— Покликання.

— Жартуєш?

— Та ніби ні.

— Покликання! — професор звів догори брови. — Ні, скажи правду: це такий жарт був?

— Невже все так запущено?

— Ти про що?

— Про тотальний цинізм.

— Ну добре… — пом'якшав Гречик. — А звідки вийшла інформація про ту знахідку? Якщо не секрет, зрозуміло.

— Та який там секрет. Від італійців. У нас позаминулого року була наукова конференція, я там познайомився з одним венеціанцем. Він займається історією європейського гностицизму.

— Як називається?

— Франческо Бернарді.

— Він масон?

— Ми з ним такі речі не обговорювали.

— Дарма.

— Це було б некоректно.

— Кажуть, що їхні того не приховують.

— Не знаю, — здвигнув плечима Вигилярний. — Маю у цьому сумнів. Все ж таки Італія — країна католицька…

— А, точно, в них отой скандал був, з тою ложею, як її…

— «П-2». Це на початку вісімдесятих було. Багатьох масонів тоді вигнали з армії, поліції, державної служби.

— Так, маєш рацію, — погодився Гречик і після довгої паузи, що її Вигилярний відніс на рахунок специфічного стану, у якому перебував професор, запитав: — А до цього ти Сковородою цікавився?

— Цікавився. До матеріалів тої конференції я підготував свою доповідь «Італійська луна у творчості Григорія Сковороди». Доповідь переклали італійською і опублікували ще до конференції у збірнику матеріалів, якого розіслали усім запрошеним. Франческо прочитав її і згадав, що зустрічав прізвище Сковороди в архівах італійських лож вісімнадцятого століття. Він зробив звідти виписку. На тій конференції, де ми з ним зустрілись, подарував цю виписку мені.

— Поталанило тобі.

— Не без того.

— А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.

— Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…

— Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.

— Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.

— Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.

— От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.

— Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?

— Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди — в академічному середовищі, школі.

— Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець, історик, маєш це розуміти. Академічне середовище консервативне. Шкільне — тим більше. Особливо в гуманітарній сфері. Так завжди було, так завжди буде. Ти ж не відбиратимеш у дітей казок лише тому, що існування Котигорошка суперечить законам антропології?

— Я не про те.

— А про що ж тоді?

— Світ змінився.

— Невже? — щиро розсміявся Гречик. — Відколи?

— Давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони шкодять, перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям.

— А, розумію… Хочеш перекодувати старі міфи на новий копил. Не оригінально. Таких як ти — легіон.

— Хочу спочатку зрозуміти. Підійти з іншого боку.

— Дурня це все, чоловіче. Всі ви так кажете, — махнув рукою Гречик. — Кожний такий приходить, натхненно возводить персти й рече: «Істину тщуся яти!». А закінчується все черговими замінами слів. Одні хитрі словеси замінюєте іншими хитрими словесами. Народницькі міфи свого часу замінили марксистськими. Тепер прийшли ви. Чи то, може, вас прислали? Ні? Самі прийшли? Ну, нехай. Не важливо. Важливим є те, що після вас, постмодерних істинолюбців, вже ніхто нічого не зрозуміє. Амінь.

— А ви не надто категоричні?

— Хто? Я? — перепитав господар, ніби не дочув. — Де ж це я категоричний? Категоричність! Де ти таке побачив? Е ні, чоловіче, якби я направду був, як ти кажеш, категоричним, то від мене в університеті й згадки не лишилося б. Це ж я тут такий герой. Перед тобою. А там, — він показав кудись за паркан, — я розповідаю студентам про «ризому» та «гіпертекстуальність» [3]. Тьху! А то ще, ізбав Боже, запишуть у вороги прогресу і демократії. Доказуй потім, що ти не верблюд. Я не революціонер. І не прагну, щоби на руїнах теперішнього світу написали моє прізвище. Цей світ мені подобається. Не тому, що він ідеальний, ні, а, радше, тому, що мені в ньому зручно. Якщо в цьому світі діють певні правила, я з цим погоджуюсь. Хоча й розумію, що ці правила не для мене писали. Що ж тепер поробиш, такий-от я клятий пристосуванець… Давай, друже мій, вип'ємо за толерантність. Най живе, зараза, й квітне!