Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир. Страница 38

«Слава Великому Архітекторові, тортур не буде!» — встигла подумати вона, перш ніж пірнути у вугільно-чорну прірву забуття.

Того самого дня, коли Кондульмеро дізнався про небезпеку від Марса у сузір'ї Діви, а секретар Тіто відкрився Констанці, до Венеції, під виглядом мандрівного негоціанта, прибув російський таємний агент Авенір Хвощов. Той самий офіцер, на якого так чекав Макогін. Він приплив із Хаджибею [83] на турецькому баркасі, маючи чіткі інструкції від канцлера Бестужева і резидента Обрєскова. Ледве розпакувавши дорожні валізи, Хвощов приступив до виконання своїх секретних обов'язків.

Він спілкувався з кожним агентом наодинці у підземеллі старого складу, розташованого у районі Санта Кроче. Колись тут тримали прянощі. Камені досі не відпустили від себе дражливі запахи кориці і перцю. Хвощов сидів на застеленій оксамитом великій скрині, як на престолі, приймав звіти і роздавав наряди. Григорія він зустрів привітно, запропонував присісти на ослінчик, освітлений сонячними променями, що падали з вузького вікна, розташованого під самою стелею складу. Обличчя самого Хвощова залишалося у напівтемряві. Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки напомаджених гвардійських вусів.

— Начуваний, начуваний про твої борзі диспозиції, — компліментарно розпочав посланець Санкт-Петербурга. — Вчасно зробити ноги теж треба вміти. Хто не вмів, тому тепер чорти п'яти смажать. Що знаєш про плани іудиного похресника [84]?

— Знаю, що збирається у ці краї. Хоче домовлятися з турчинами про нову війну.

— Це й раніше нам було відомо. Мені, Гришо, треба знати таке: якою дорогою він сюди добиратиметься, в якому отелі зупиниться, з ким саме їхатиме і з ким із турецьких зустрічатиметься. З Давтар-агою? З Черуметом? З Касимом? З ким саме?

— Про то не відаю, пане. Про це він мав написати до Констанци, але її схопили…

— Ти маєш його листи до неї або копії?

— Ні, пане.

— Знаєш, де вони лежать?

— У секретній скрині банкіра Тома.

— Знаєш, як її відчинити?

— Ні.

— Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?

— Зможу.

— Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?

— Так.

— А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?

— Казала, що у Парижі.

— Дивно, — закрутив вуса Хвощов. — У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?

— Ви її не бачили, пане.

— Вдалася на вроду?

— Supra modum! [85]

— Ясно, — кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. — Значить, ні про що, певне, не відаєш…

— Констанцу арештували якраз коли…

— А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? — перебив Хвощов.

— З двома венеційцями, — збрехав Григорій.

— Як їх звати?

— Россі і Пульчіні, — не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.

— Хто такі?

— Тутешні патриції.

— Не чував, але перевірю, — запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. — Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.

— Мене? — зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.

— Тебе, карасику, тебе, — підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. — А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.

— Але ж… — почав Григорій.

— Це наказ, — голос Хвощова став твердим. — Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, — він знову чхнув, — ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.

Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.

Олександр Петрович так і не став пити текілу. Він вперто ковтав своє тепле пиво під насмішливими поглядами дівчат. А потім, коли на Відьмин лаз насунулись аквамаринові гірські сутінки, раптом дзьобнув носом нагрудну кишеню куртки і захропів.

Молодший Вигилярний здивовано витріщився на сплячого «карпатського есквайра».

«От тобі і уважний старший братело, — подумав він. — Це ж він спєцом не пив міцного, щоби, тіпа, контролювати ситуацію. Доконтролювався старшой…»

— Стомився твій Сашко, — прокоментувала Ліда.

Її голова зручно вмостилася на животі Павла Петровича. Дівчина вже двічі дозволила йому поцілувати себе в губи й зовсім не опиралася руці молодшого, яка блукала десь між її розслабленим ременем і тятивами стрингів.

— Цікаве тут місце, — сказала Ліля, дивлячись на стрімку скелю. — Зі всіх сторін оточене горами, відразу і не знайдеш.

— Тут, кажуть, відьмам влаштовували випробування, — згадав легенду Павло Петрович.

— І хто ж це казав? — поцікавилася Ліда.

— Он той втомлений місцевий житель, — молодший кивнув на сплячого Олександра Петровича. — Розповідав, що молодих відьом тут намащували вовчою кров'ю і голих пускали бігти до якогось озера.

— Вовчою кров'ю? — перепитала Ліля і скривилась. — Яка бридота!

— Фольклор, — пирхнула її подруга і сьорбнула текіли. — Ці народні легенди так вже все перебрешуть…

— А травки тут цікаві ростуть, — зауважила Ліля, простягнула руку і зірвала жмуток трави з підсохлими квітами, в яких ще вгадувався блакитний колір. — Це відьмацька травка.

— Як називається?

— Горечавкою називається.

— А по вченому «гентіаною», — додала Ліда. — Був такий цар Гентій, лікував цією рослинкою чуму.

— А чому вона «відьмацька»?

— З неї зілля варять, — пояснила Ліля. — Сильне зілля, помічне… Це тобі не смішні казки про вовчу кров.

— А ви ніби знаєте, як воно було насправді, — Павло Петрович спробував зсунути донизу блискавку на джинсах волоокої красуні. Ліда цмокнула його в шию, підтягнулася. Її джинси сповзли до критичної лінії, оголюючи круте стегно, перекреслене червоною смужкою стрингів.

Ліля помітила ці маневри і запитала:

— Тебе дратує, що ми одягнені?

— До тебе претензій жодних, а ось Лідка чогось кремпується, — він поклав руку на оголене стегно Ліди, яке здалося йому навдивовиж твердим.

«Накачана дівка!» — оцінив молодший.

— Зимнувато для стриптизів, — буркнула Ліда. — Ти б, Павлусику, не лінувався. Зібрав би сушняку для ватри. Ми з Лількою дівчата гламурні, комфорт любимо. Ти не дивись, що вона майже гола сидить. Їй також зимно, просто вона понтується.