Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир. Страница 23

Свинопотама Почеконіус помітив вже тоді, коли той простягнув руку для вітання. Рука була м'якою і вологою. Почеконіуса пересмикнуло від огиди. «Чому всі підлаки такі пітливі?» — запитав він себе, розтягуючи губи у привітну посмішку. За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком і замовляли каву. Свинопотам замовив romano. Почеконіус згадав, що в romano кладуть лимонну шкірку, і попросив принести expresso.

Свинопотам вийняв з барсетки шмат паперу і щось підчитав з нього. Потім сказав:

— Замовленнячко специфічне.

— Як завжди.

— Специфічніше, аніж завжди.

— О Господи! — Почеконіус скрушно похитав головою. — Знову кіна в баньках? Сіські-піські?

— Не вгадав, — Свинопотам вдоволено рохнув. — Замовник цікавиться ворожками.

— Ким?

— Замовник вважає, що для впевненої перемоги його політичної сили в нашому регіоні йому необхідна підтримка місцевих майстрів та майстринь магії. Просять скласти повний список ворожок і чаклунів з їхніми точними адресами. Я наголошую на слові «повний».

— Я так бачу, що таки прийшла мода на містику. Скоро поїдемо до шаманів на тренінги… Список має бути по всій області?

— Так.

— Це сотні осіб.

— Напевне.

— Десять тонн.

— Баксів?

— Євро.

— Ну, батєнька, ви заломлюєте! — Свинопотам картинно розвів руки. Офіціантка якраз поставила перед ним romano. Шматочок лимонної шкірки стирчав із філіжанки, наче жовтий свинячий хвостик.

— Багато ворожок і чаклунів себе не афішують. Треба наймати людей з контори. І то не усяких «панів майорів», а лише тих, котрі в темі. Це коштуватиме грошей.

— Шість.

— Дев'ять. Це остаточна ціна. Тільки для тебе.

— Добре, я пораджуся.

— Авжеж, порадься.

Вони ще задля проформи поторгувалися, але Почеконіус не вступався. Він був упевнений, що ніхто, окрім ФПП, не візьметься за виконання такої екзотики. Потім Свинопотам розповів свіжий київський анекдот і відкланявся. Почеконіус якийсь час дивився, як той віддаляється, широко крокуючи і розмахуючи дорогим шкіряним портфелем. Замовлення Почеконіусові не сподобалося. Воно містило в собі щось таке, чого він не міг до кінця второпати. Від такого замовлення тхнуло війнами нічними і підземними. Тхнуло найглибшими коморами тої Темряви, якої він не хотів знати.

У давні часи Яра, Міта і Боб облаштували собі ничку в порожнині старого муру, що колись відділяв військову частину від міської території. На місці ангарів, плаців і казарм вже давно побудували торговельні центри і багатоповерхівки, але старий мур пережив епоху будівельного буму. Хоча з боку новобудов до нього приросло свіже гроно бетонних гаражів, розкішна дубова алея, що тяглася вздовж муру зі сторони міста, як і за старих часів рятувала перехожих від літньої спеки.

Порожнина була замаскована ретельно припасованими цеглинами. Масивний куб трансформаторної підстанції прикривав цю частину муру від сторонніх очей, і витягти вміст сховку можна було навіть удень. Мітелик втиснувся між муром і підстанцією, відгорнув пропахле сечею сміття і ножем розколупав замазку між цеглами. Потім витягнув чотири цеглини.

Він навіть не здивувався, побачивши за цеглинами згорток. Вийняв його і почав розгортати пластиковий пакет.

— Міг би мені передзвонити, — почув він за спиною голос Одноокого і від несподіванки розірвав пакет. Усередині був ще один, обмотаний скотчем.

— Я дзвонив. Ти постійно «поза зоною».

— Сам здогадався?

— Розмовляв з одною цікавою жіночкою про археологію і згадав нашу ничку.

— Молодець, Міта-брате. Я сам би мав пам'ятати.

— Давно все воно було.

— Давно.

Одноокий присів поруч із Мітеликом. З третього пакета вони вийняли запаяну бляшану коробку, щедро намащену солідолом. Яра обтер її носовичком, а потім розрізав нікером. У коробці лежали старі зошити і щось загорнуте у шмату з вишитими слонами. Мітелик здогадувався, що саме.

— Треба негайно вшиватися, — підсумував Одноокий, коли червоний камінь Богині хижо блиснув на сонці.

— За нами стежать?

— Так. Мала у небезпеці. А без неї усе це — мотлох.

— Де вона?

— Сидить у машині. По неї приходили.

— Куди?

— До твоєї хати.

— Що? — від несподіванки Мітелик ледь не випустив з рук скарб давніх жерців. — Оті твої «погані хлопці» вдерлися до моєї хати?

— Не кричи, не вдерлися. Мала встигла звідти втекти, і вони якось про це дізналися без проникнення до квартири.

— Я не розумію…

— Не тепер, — Яра не дав Мітеликові дивуватися вголос. — Всі подробиці потім. Все потім. Ми вшиваємося.

— І куди ви з нею вшиєтеся?

— Не «ви», а «ми».

— А я не збирав…

— Пізно, братику, пізно. Вони багато чого про нас знають. А окрім них є ще інші, ще гірші. У нас — у кращому випадку — кілька годин на збори.

Мітелик приречено крутив у руці камінь. «Але ж ти, грьобаний слоне, із самого початку знав, що усе закінчиться саме так». Цю думку він адресував не Одноокому, а собі. А потім старший консультант згадав, що має невикористану двохмісячну відпустку. Ця згадка здалася йому одночасно і доречною, і смішною. Скорше смішною.

Інтерлюдія. Рим. Опівдні.

Паладин Храму обрав для зустрічі зі Стражем невеличке літнє кафе на Віа Оттавіано. З його майданчика було видно сіре громаддя Леонінського муру, що оточував Ватикан. Строката черга туристів тяглася вздовж муру до музейної брами. Паладин присів за кутовий столик і замовив ірландське віскі без тоніку. На майданчику майже не було відвідувачів. Лише дві старі німкені за сусіднім столиком пили каву й підсміювалися, розглядаючи щось кумедне в екрані портативної відеокамери.

Спека підказала Паладинові сорт сигари. Він видобув з портсигара хрустку «Ноуо de Monterrey» і пірнув у її імбирно-шкіряні аромати. Насолоджуючись, Паладин не відразу зауважив наближення Стража і його супутника. Щоби привітатися, Паладин незгабно відвів руку з сигарою. Важкий ціліндрик попелу впав на столик, за котрим сиділи німкені. Ті замовкли і зміряли усю компанію недружніми поглядами. Страж чарівно посміхнувся стареньким:

— Entschuldigen Sie bitte! Mein Kollege ist so undeschickt [22].

Одна з німкень відповіла посмішкою на посмішку:

— Oh, alles ist gut. Keine Sorgen. Wir sind genug feuerfest [23].

Паладин, який не розумів німецької, під час цих перемовин розглядав супутника Стража, невисокого чоловіка з рудим волоссям і міцно стиснутими вузькими губами. Йому не сподобалися очі рудого: світло-прозорі, невиразні, «риб'ячі». У цих очах Паладин побачив холодну зосередженість, яка неприємно контрастувала з яскравим травневим сонцем, бадьорими звуками вулиці й запашним сигарним димом. Стражів супутник був наче шматком сірої криги, покладеним на літній лісовій галявині. Також важко було визначити його вік. Йому могло бути тридцять, могло й п'ятдесят.

Страж і рудий замовили чай із льодом. ГІаладинові передалося напруження прибулих, вони, очевидно, налаштувалися на серйозну розмову. Можливо, це відчули навіть німкені, які швидко допили свою каву, розплатилися готівкою і пошкандибали в напрямі метро. Рудий провів їх недовірливим поглядом.

— Їхня камера була включена на зйомку чи мені лише здалося? — спитав його Страж.

— Так, принаймні в останні хвилини.

— Це зле.

Рудий лише знизав плечима. Паладин ще раз подивився на потік туристів, з яким злилися німкені. «Це вже занадто! — подумав він. — Може, вони такі підозрілі, бо старі розрахувалися кешем? І що з того?»

— І як ви прокоментуєте останні новини зі Східної Марки? — звернувся до Паладина Страж.

— Як прокоментую? — Паладин зауважив, що той не вважав за необхідне відрекомендувати йому свого супутника. — Напевне, так прокоментую: фірма-конкурент проявила себе.