Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир. Страница 34

— Що за кістка? — запитав Джура.

— Займаємо оборону, — наказав Рева. Дитячі іграшки його тепер не цікавили.

— Дядьку Петре, дайте мені вашу люльку, — попросила мала планетниця.

— Лежи тихо! — гримнув на неї Рева.

— Бери мою, — Харко видобув з гамана коштовне приладдя, окантоване сріблом і сканню.

Поки Рева з мушкетоном і шаблею йшов до переляканих коней, Двійя насипала до люльки тютюну, змішаного з білим порошком. Джура кресалом видобув вогонь і через трут підпалив люльку. Запахло горілою кісткою.

«Ото дурний, — подумав про Харка Рева, — запоганив таку добру люльку!» Він вже бачив темні силуети хижаків, які були за п'ятдесят кроків від стоянки. За двадцять кроків вже можна буде їх постріляти, вирішив козак.

Харко тим часом став з пістолями з протилежного боку. Трьох стволів і двох шабель для надійного захисту було мало, і Рева приготувався жертвувати кіньми. Раптом вовки завили. Це здалося козакові дивиною, адже перед нападом і під час атаки степова зграя завжди діяла безгучно. Завивання тривали недовго, потім силуети вовків розчинилися у передранковій сині.

— Вовки завжди тікають від запаху шамарай-звіра, — сказала Двійя, підходячи до Реви.

— Що за шамарай-звір?

— Ці звірі жили у давні часи, тепер їх немає, — пояснила планетниця. — Лише ми знаємо, де знайти їхні кістки. А в прадавні часи шамарай-звірі були царями вовків і ті їх боялися. Коли Праматір Претана привела наші роди у ці степи, тут панували шамараї і вовки. Вовків тут було стільки, що вони могли подолати і з'їсти ціле військо. А людей у ті часи було ще небагато і перемогти звірів зброєю вони не подужали. Багато воїв тоді склало голови. Деякі вожді навіть хотіли вертати на схід, до Старої Землі [85], так злякали їх тутешні звірі. Тоді мудра Праматір Претана розсварила вовків і шамараїв, і вони понищили одні одних. Шамараїв узагалі не лишилося [86]. Про ті часи є давня пісня, мама її співала… Ця річка, — Двійя показала туди, де ледь сріблилася стрічка води, — недарма називається «Самарою». Колись давно вона називалася Шамарай-рікою. А південніше має бути Вовча ріка, так?

— Так, — підтвердив козак. Він вже не знав: чи то дивуватися йому, чи то стерегтися незрозумілих умінь і дивних знань відьмочки.

— Не бійтеся, — прошепотіла йому на вухо мала і притиснулася до нього усім тілом. — Поки я поряд з вами, вам треба боятися лише одного Чорного. Від усіх інших я вас зможу захистити.

[Жродлівський ліс, полудень 27 червня 1673 року]

Напій із мухоморів Майстер Зброї варив довго й неквапно, підсипаючи до нього висушених трав і дрібних червоних кристалів зі шкіряного мішечка. За той час брат Янгель спорудив на могилі загиблого Паладина щось на кшталт арки з великого каменюччя, якого погани колись притягли до острівця велику силу. Якраз коли Архіваріус закладав до «арки» замкового каменя, Майстер покликав його до вогнища.

— Зараз вона охолоне, і ви, брате мій, зможете наснажити своє яснобачення Силою святої соми. Ви коли-небудь робили подібне?

— Так, месіре, робив, ще до того як став братом. Але у нашій родині, перепрошую, використовували не мухомори, а лише плямисті поганки. Їх не варять, а висушують і довго пережовують. Так довго, що одна людина не витримує і передає жуйку іншій, і так по колу.

— Тоді це якесь аматорство, а не справжній ритуал, — припустив Майстер. — Святу сому готували жерці ще тисячі років тому. Великим майстром соми був пророк Зороаструс. Я, безперечно, не можу зрівнятися з ним, але запевняю вас, брате, що у цьому казанку правильна сома. Її рецепт зберігається у скарбниці нашого Коммодора. Його записано на папірусі рукою самого Засновника Ордену зі слів мудреця Заавеля з Меґіддо!

— Ви, месіре, знаєте цей рецепт напам'ять?

— Переписувати заборонено. Дозволено лише запам'ятовувати.

— Але без Паладина нам не скласти Кола Сили.

— Спробуємо удвох.

— Може не вийти, месіре. Ми ж маємо шукати людей, які не бажають бути відшуканими. Вони чинитимуть відчайдушний ментальний опір. Уся ця земля чинитиме нам опір, адже жерці Курана з'єднали свій рід з цією землею. Телурична магія крові.

— За цим опором ми їх і знайдемо. Телурична, або ж земляна, магія сильна, але тупа. Вона їх захищає, вона ж їх і зрадить.

— Я про це не подумав, месіре. Ви слушно кажете… А як виглядають ті втікачі?

— Один із втікачів має бути дівчинкою. Малою відьмочкою. Її мати була чорнявою красивою жінкою. Я думаю, що вони із давнього жрецького роду Курана. Така вистояна порода сховати себе не може. Ми відчуємо її навіть за сотню ліґ.

— Нам обов'язково треба взнати точне місце їхнього перебування?

— Якщо не вийде із місцем, то хоча б треба визначити напрямок. Північ, південь, схід. А там вже дамо собі ради.

— Я готовий, месіре.

— Тоді з Богом, брате! Починаємо.

Вони зачерпнули ще теплий напій маленькими срібними чарками і з таємною мантрою спожили темну пахучу рідину. Потім повторили і потретили. Спочатку лише приємне тепло увійшло до тіла брата Янгеля. Але ось довкілля пояскравішало і дзвінка бадьорість прибула до його голови. За кілька хвилин після цього Архіваріус відчув, що своєю зміненою свідомістю охоплює і скубоче Всесвіт. А Всесвіт — зручний і соборний — відзивається на це скуботання чимось на кшталт «мур-мур».

Пошукове видіння брата Янгеля

Спочатку на нього набігло багатоголосся. Тисячі голосів перемовлялися десятьма мовами, а очі яснобаченника озирали землі й доли з висоти орлиного лету. Брат Янгель змусив себе промкнутися крізь гармидер і уявити чорняву дівчину із знаком Сварги [87] на грудях. Спочатку ця дівчина була схожою на його старшу сестру, але раптом обличчя її змінилося, знак Сварги щез. Янгель побачив юну красуню в золотій діадемі Верховної Жриці. Чоло Верховної Жриці Курана вінчав Камінь Богині Бау, вмонтований у діадему. На жриці не було жодного одягу і Янгелеві стало спекотно.

«Де ти?» — спитав дівчину Архіваріус, але вона ніби не чула його. Її очі дивилися кудись у простір, у щось важливіше за випадкового гостя-сомника.

«Де ти, донько Праматері Йіми?» — назвав він ключове ім'я Роду, але раптом видіння почало тьмяніти і змінюватися. Він побачив кургани, високі степові могили під насупленим свинцевим небосхилом. Вони насувалися на нього твердим громаддям, насувалися, оточені сріблястим сяйвом. Над ними виникли примарні постаті, багато примарних постатей із коров'ячими черепами на довгих жезлах. Привиди співали. Їхній спів ніби вплітався у срібне сяйво і відсікав гостя від юної жриці, виштовхував його у примарне багатоголосся. В очних отворах коров'ячих черепів світилося червоне сяйво Каменя Бау. Яснобаченникові здалося, що він торкається чогось жирного і теплого. Він уперше зрозумів, що світло може бути жирним. Постаті з жезлами оточували його нездоланним жирним світінням.

«Колишні жриці Курана», — зрозумів Янгель. Йому стало страшно. Він знав, що вороже налаштовані привиди можуть затягти його до світу мертвих. До страшного і холодного світу спокутування гріхів. Він боявся.

Раптом біля нього виникло видіння лицаря в білому плащі. Від цього привида струмила холодна свіжість.

«Месіре!» — впізнав він покійного Паладина.

«Кам'яні Могили», — сказав привид.

«Де вони?»

«Зустрінете їх на Кам'яних Могилах», — повторив привид і зник.

За ним зникли кургани і постаті жриць. Потім на Архіваріуса насунув білий туман, у якому він блукав, чуючи закличні голоси інших привидів. Вони кликали його, намагалися щось повідомити, про щось попередити. Але Сила вже відходила до своїх таємних сховищ і туман розсіювався. Страшна втома впала на плечі брата Янгеля, непосильна втома мандрівника забороненими краями.