Побачити Алькор - Ешкилев Владимир. Страница 10

— Мені треба додому, — тихо і невпевнено сказала Мармура, з-під лоба спостерігаючи за діями подружки.

— Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш.

— Ага. Він як таку мене побачить…

— Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує?

— Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу…

— Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос.

— Ага, нормальний… — Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. — А коли він приїде?

— Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми.

— Детектив? Як у серіалах.

— Ага.

— Конкретні в твого папахєна проблеми.

— Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде — розкаже, — Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. — Оце мощне лєкарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю.

— Але трошки-трошки.

— Двадцять крапель — і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, — відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою.

Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку.

— Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, — попросила вона.

— Болить?

— Болить.

— Пий чай, а я крем пошукаю, — голос Беконті долинав із дальньої кімнати. — Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути?

— Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути.

Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».

Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера.

«Вони там усі в тридцять третьому градусі, великі боси. Владики і князі Королівського мистецтва. Нехай вирішують між собою, а ми люди маленькі. Мені наказали співпрацювати з барбосами із агентства, я й співпрацюю. А там подивимось. Незбагненною є воля Великого Геометра!»

Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.

Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:

Корецький відірвав папірець і подзвонив у двері.

— Ти чому не питаєш, хто прийшов? — гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. — Скільки тобі казати?

— Так ти ж відчинив перші двері, — здивувалася Беконті. Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…

— Оце бачиш? — Корецький тицьнув їй папірець. — Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.

— Це ж ті, які ганяють за малою, — злякано прошепотіла донька. — Вони знайшли…

— Хто ганяє? За якою малою?

— Я зараз… — запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати. — Мармушко, йди-но сюди!

— Добрий день, — сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.

«Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? — подумки скривився Корецький. — Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолєтка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».

— Покажи татові циліндр, — наказала Беконті. — Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, — вона тицьнула малій папірець. — Оцю. Погрожують.

«Капець», — подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.

«Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, — тим часом міркував Корецький. — Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»

Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки.

— Десь я таке бачив… — промурмотів Роман Олександрович.

Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.

— Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? — запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.

— Та ципа бігає як чорт, — підтвердила дівчина. — А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.

— Значить, було, — погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.

Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.

— Може, по ньому молотком постукати, — запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами.

— Давай постукаємо, — погодився той. — Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час…

— Може, Мармушка щось провтикала? — припустила Беконті. — Може, вони таки впали їй на хвіст?

— Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, — заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. — І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше — чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики — різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут яка нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка.

Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила — пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями.

— Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, — визначив Корецький. — І нащось у вигляді кільця. Дивно…

— Напевно, її треба обертати навколо… чогось, — припустила Мармура.

— Можливо, — Роман Олександрович подивився на свої рудні долоні. — Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом.