Побачити Алькор - Ешкилев Владимир. Страница 18

Костиганов оглянув кабінет. Вікно в ньому займало цілу стіну. Світло, що йшло крізь нього, замість стандартних жалюзі регулювали напівпрозорі завіси, котрі змінювали колір залежно від напряму обсервації. Пітер скептично примружився:

— Вчора братан Тіма сказав мені, що в цій країні немає місця, гарантованого від прослуховування.

— Гарантованого взагалі нічого немає. Ні в цій країні, ні в іншій, — зауважив Командор. — Наприклад, щодо цього кабінету є дев'яностодев'ятивідсоткова впевненість. Впевненість, а не гарантія. Але все ж краще, аніж по стільниковому.

— Не сперечатимусь. Я так зрозумів, що у нашого Тіми дуже інформовані інформатори.

— «Інформовані інформатори»! — засміявся Командор. — Яка доречна тавтологія. Доречна саме в цьому випадку… Але я хотів би почути детальніше про все, що він там тобі понарозказував.

Поки Костиганов переповідав Командорові розмову на терасі, сексапільна Танюша двічі приносила найміцнішу каву. Свою розповідь Пітер закінчив тим запитанням, на яке не дістав відповіді по стільниковому:

— Цю річ справді зберігають наші брати?

— Так, — відповів Командор після довгої паузи. — Наші посередники взяли на себе цей обов'язок.

— Я можу детальніше ознайомитися із запитанням?

— Можеш. Учора ввечері я узгодив твою афіляцію [19] до кола хранителів Машини Проклять.

— Так ця річ називається Машиною Проклять?

— Американські брати називають їх Генераторами Долі. Така назва, зрозуміло, більш політкоректна, але в ній немає адреналіну. Зрештою, всі назви умовні, — господар кабінету підійшов до вікна, заглянув за гардину, ніби перевіряючи, чи не підслуховує хто розмову. — Я дам тобі інформацію про Машину.

— Де і як?

— Тут і зараз. — Командор підвівся, підійшов до масивного сейфа і набрав комбінацію цифр. — Один із хранителів попереднього покоління бавився літературою. Він узагальнив наші знання про Машину в такому собі оповіданнячку. Я дам тобі рукопис, і ти прочитаєш його тут, у моїй присутності. Більше, аніж написано, у нас про Машину ніхто не знає.

Командор поклав на поліровану поверхню стола стос пожовтілих аркушів, щільно заповнених текстом. Його було надруковано на друкарській машинці з мінімальним інтервалом.

— Сідай, брате, он у те крісло, — розпорядився господар кабінету. — Якщо будеш засинати, Танюша принесе ще кави.

— І сигару.

— О'кей.

— Гаванську. Здоровенну.

— В Танюшиному хумідорі лише здоровенні гаванські сигари. Вона дрібних узагалі не визнає.

— Красива дівчина ця ваша Танюша.

— А головне — небалакуча.

— Познайомите?

— Коли вирішимо усі проблеми. А то, не дай Боже, помреш від безсоння.

Костиганов вмостився у зручному кріслі і подивився на заголовну сторінку.

— О, так тут навіть є епіграф! Я

— Ти читай, читай, не відволікайся.

Екзорсист Кронієн подолав останній пагорб на шляху до замку; можливо, цей пагорб був залишком захисного валу старого Уїнхольм-Кастлю; можливо, саме на нього, у ляскоті чорних від дьогтю ланцюгів, опадав крицевий язик фортечного мосту. За хвилину по тому екзорсиста здивувала брама Кастлю, схожа на збільшений у десять разів автомобільний радіатор. Як весь замок, брама була новенька, надзвичайно — у голлівудському стилі — вульгарна і нахабно блищала. На її хромованих пластинах блукали пожмаканими привидами сонячний блиск, спіраль неба, кобальтова пляма віддзеркаленої клумби. Понад брамою підносився цегляний баштовий гребінь з масонською емблемою у гербовій ніші.

«Нащадки Лицарів Оранжевого ордену вже потребують екзорсиста», — не без зловтіхи подумав Кронієн і відщепив від стомленого досвіду порівняння: виклик дільничого лікаря до аварійної бактеріологічної лабораторії. Уже добудовуючи в уяві образ цієї лабораторії, він відчув спочатку зрушення асоціативних масштабів, потім — несмак. Заспокоєний власною недосконалістю, він знайшов серед пластин брами-радіатора кнопку виклику, натиснув. Пластини біля неї розсунулися, в отворі заворушився райдужний писок телекамери. Екзорсист витягнув візитку, підніс її до об'єктива.

— Трохи ближче, будь ласка, — прогуркотів механічний голос.

Кронієн виконав прохання.

Стулки брами розкрилися з середньовічним непоспіхом, урочистість якого псувало відверте хурчання електромоторів. Так само неквапно — стриманою ходою слуги Божого — екзорсист увійшов до Уїнхольм-Кастлю.

Подвір'я замку з трьох боків оточувала двоповерхова будівля. Одноманітну геометрію її фасаду ускладнював чотириярусний круглий донжон. Ця масивна вежа була, напевно, єдиним залишком від старого шотландського Кастлю, котрий за часів юності своєї двічі приймав під захист стомленого від полювань на оленів та жінок Якоба П'ятого [21].

Назустріч Кронієнові вийшов середнього зросту чоловік, обличчя якого породило в екзорсиста нове порівняння. Він раптом згадав схему клітини з природознавчого журналу. Він навіть спробував знайти відповідності елементів (блискучий ніс — ядро, зморшкуваті обійстя очей — мітохондрії), але забув, як виглядають пластиди і рибосоми. Колір шкіри (цитоплазми) видався йому жовтуватим.

На схемі з'явилася подоба посмішки, її власник констатував:

— Добрий день.

Кронієн доторкнувся до крисів капелюха і назвав себе.

Подоба посмішки збільшилась у лінійному розмірі (клітина, як виглядало, готувалася до ділення), і екзорсист дізнався, що бачить перед собою Брендона Фарі-молодшого, власника Уїнхольм-Кастлю.

— Я чув про вас багато дивовижного, — повідомив Кронієну Фарі, енергійним рухом обидвох рук запрошуючи його до входу в будівлю. — Професор Лівенфорд та єпископ Броуді рекомендують вас як найкращого ушкоджувача демонів у Шотландії.

— Лівенфордове прізвище я чую вперше, — сказав Кронієн.

— Така доля всіх фундаментальних людей, — зітхнув Фарі. — Їх славу розбудовують ті, про кого вони нічого не чули… Проходьте, — він відчинив подвійні дубові двері. Екзорсист зауважив, що Фарі помітно кульгає.

У передпокої власник замку зупинився.

— Преподобний Броуді казав, що ви не берете платні за екзорсизм, — повідомив він; Кронієн відчув запитання.

— Так.

— Мій кухар, голландець, готує чудові паштети із дичини, — сказав Фарі. — Ви не відмовитеся скласти мені компанію?

— В Уінхольм-Кастлі так пізно обідають?

— Я волію вважати це вступом до вечері, — обличчям Фарі знов промайнув фантом усміхненої схеми. — Ми, відлюдники Лайбстерського Кута, вже не дотримуємось добрих старих традицій…

Вони досягли другого поверху, проминули помірно вмебльовані кімнати, увійшли до їдальні.

Попри очікування Кронієна побачити стилізоване середньовіччя (гобелени, зброя, герби, солодкуватий запах патинуючих лаків), їдальня виявилася затишною залою, обличкованою мармуром, з комином, ґрати якого здалися екзорсистові шедевром ковальського мистецтва.

— Так, — погодився Фарі, — ці ґрати зроблені славетним ірландським майстром. Вони навіть занесені до Британського Каталогу старожитностей.

— Хіба такий є?

— Професор Лівенфорд розповів мені про нього, — впевнено підтвердив сер Брендон і, ніби випереджаючи наступне запитання, додав: — Лівенфорд — мій друг, великий вчений і великий оригінал. Він допоміг мені перебудувати Уїнхольм-Кастль і спланував його нове Підземелля. Ви чули, напевне, про Уїнхольмське підземелля?