Погоня за вівцею - Мураками Харуки. Страница 4

Заплющивши очі, кіт вигнув спину і вмостив свою голову їй на зігнутій руці. Я скинув чашки в умивальник і рахунком про сплату комунальних послуг згріб докупи крихти крекера. Від блиску сонця різко заболіли очі.

— Я склала список того, де лежать документи, коли забирають сміття і таке інше. Якщо ти чогось не розумітимеш, зателефонуй мені.

— Дякую.

— Ти хотів мати дітей?

— Ні, — відповів я. — Дітей не хотів.

— Я трохи хвилювалася з цього приводу. Однак тепер, коли все так скінчилося, гадаю, що цей вибір був правильний. Як ти вважаєш: може, якби ми мали дітей, то до розлучення не дійшло б?

— Але ж чимало подружніх пар розходиться навіть тоді, коли в них є діти.

— Це правда, — сказала вона, граючись пальцями з моєю запальничкою. — Все ж таки я й тепер тебе люблю. Але, напевне, зараз не в цьому річ. Я й сама це добре розумію.

2. Зникнення її самої, її фотографій та нічної сорочки

Коли вона пішла, я випив ще одну пляшку кoли, прийняв гарячий душ і поголився. Все — і мило, і шампунь, і крем для гоління — кінчалося.

Я вийшов з-під душу, причесався, натер тіло лосьйоном і прочистив вуха. Потім подався в кухню і розігрів рештки кави. Навпроти за столом уже не було нікого. Вдивляючись у стілець, на якому ніхто не сидів, я почувався маленьким хлопчиком, як на картині Де Кіріко, покинутим у незнайомому дивному місті. Звісно, я не був маленьким хлопчиком. Ні про що не думаючи, я сьорбав каву, а коли нарешті допив її, то запалив цигарку.

Дивна річ: хоча я не спав майже цілу добу, дрімота мене не брала. Все тіло заполонила млявість, але думки швидко, немов досвідчені морські істоти, кружляли дорогами моєї свідомості.

Поглядаючи на порожній стілець, я пригадав прочитаний колись американський роман. Зокрема, про те, як упродовж кількох місяців після втечі дружини з дому чоловік залишив її нічну сорочку на спинці стільця в їдальні. Після недовгих роздумів я почав думати, що це не погана ідея. Користі з неї не могло бути, але все-таки це розумніше, ніж залишати засохлу герань у вазоні. Можливо, навіть кіт почувався б трохи спокійнішим, якби від дружини залишилися якісь речі.

Я оглянув одну за одною її шухляди в спальні: вони були порожні. Залишився тільки поїдений міллю старий шарф, три вішалки й пакетик засобу проти комах. Вона забрала з собою все: розкидану по всій ванній кімнаті косметику, бігуді, зубну щітку, фен, бозна-які ліки, черевички, сандалії, капці, коробку з капелюшками, всілякі аксесуари, торбинки — для руки і на плече, — валізки, гаманці, дбайливо складену білизну, листи, тобто все, що несло з собою її запах. Здавалося, ніби вона стерла всюди навіть відбитки своїх пальців. Зникла також третина книжок і платівок, які сама купила або отримала як подарунок від мене.

Я розкрив фотоальбом — усі знімки з її зображенням було вирвано. На наших спільних з нею фотографіях її постать була акуратно відрізана і на них залишився я сам. Фотознімки з моїм зображенням, краєвидами або тваринами вона не чіпала. У трьох фотоальбомах тепер містилося дбайливо упорядковане минуле. У них я завжди був сам-один, а поряд зі мною лише гори, річки, олені і коти. Здавалося, наче від самого народження я завжди був сам і залишуся таким і надалі. Я закрив альбоми і скурив дві сигарети.

Я подумав, що вона могла б залишити принаймні нічну сорочку, однак, звісно, це її особиста справа, і я не мав права висловлювати незадоволення. Мабуть, вона вирішила нічого після себе не залишати. А я мусив примиритися з цим або переконати себе відповідно, як мені уявлялося, до її наміру, що її взагалі не було в моєму житті. А якщо вона не існувала, то й не було її нічної сорочки.

Я погасив водою недокурки у попільничці, вимкнув кондиціонер і радіо, а потім, нарешті розлучившись з думкою про нічну сорочку, поринув у сон.

Минув уже місяць відтоді, як я погодився на розлучення і вона виїхала з моєї квартири. Увесь цей місяць був майже повністю беззмістовний. Млявий, безтілесний, як теплувате желе. Здавалось, упродовж цього часу нічого-нічогісінько не змінилося і так воно справді було.

Я прокидався о сьомій ранку, готував каву і фінки, йшов на роботу, обідав у місті, випивав одну-дві чашки саке, повертався додому, протягом години читав книжку і, погасивши світло, засинав. У суботу і в неділю замість роботи від самого ранку я відвідував кінотеатри і таким чином гаяв час. Потім, як завжди, сам обідав у місті, випивав чашку саке і читав книжку перед сном. Я жив цілий місяць так само, як люди, що викреслюють один за одним дні в календарі.

Мені здавалося, що до певної міри її зникнення було невідворотною подією. Бо що сталося, того не відвернути. І не мало великого значення те, як упродовж чотирьох років ми між собою ладнали. Так само, як і вирвані з альбомів фотознімки.

Не мало також значення і те, якби одного дня вона переселилася до мого приятеля, з яким протягом довгого часу регулярно спала. Такі випадки могли трапитися і справді іноді траплялися, а тому я зовсім не вважав, що й цього разу сталося щось особливе. Зрештою, це її особиста справа.

— Врешті-решт, це твоя особиста справа, — сказав я.

Вона заявила, що хоче розлучення, у неділю пополудні, в червні, саме тоді, коли я просував палець у кільце, щоб відкрити банку пива.

— Хочеш сказати, що тобі все одно? — спитала вона повільно.

— Ні, мені не все одно, — відповів я. — Я лише кажу, що це твоя справа.

— Правду кажучи, я не хочу з тобою розлучатися, — сказала вона через хвилину.

— Ну тоді не розлучайся, — відповів я.

— Але ж разом з тобою я нічого не досягну.

Більше нічого вона не сказала, однак я, здається, зрозумів, що в неї було на думці. Через кілька місяців мені мало сповнитися тридцять, а їй — двадцять шість років. І якщо взяти до уваги масштаби того, що від нас вимагатиме життя в майбутньому, треба визнати, що ми заклали для нього вутленький фундамент. А, може, й нічого. Упродовж тих чотирьох років ми лише проїдали наші заощадження.

Майже за все це я ніс відповідальність. Можливо, мені не треба було одружуватися. Або принаймні вона не повинна була виходити за мене заміж.

Спочатку вона думала, що вона невдаха, а я добре пристосувався до життя в суспільстві. У таких ролях ми жили порівняно добре. Але саме тоді, коли нам здавалося, що все йде гаразд, щось надламалося. Надламалося щось незначне, але дороги назад уже не було. Ми опинилися у тихому довгому глухому куті. Це був наш кінець.

Для неї я вже був втраченою людиною. Навіть якби вона все ще любила, ніщо не змінилося б. Ми занадто сильно звикли до своїх ролей. Я вже не міг їй нічого дати. Вона це розуміла інстинктивно, а я на підставі досвіду. Порятунку не було.

Отож вона зникла з нічною сорочкою назавжди. Одні речі забуваються, інші зникають або вмирають. Але в цьому майже немає нічого трагічного.

24 липня, 8.25 ранку.

Я глянув на цифри годинника, заплющив очі і заснув.

РОЗДІЛ 3

Вересень 1978 року

1. Китовий прутень і дівчина з трьома заняттями

Спання з дівчиною може здаватися надзвичайно важливим і, навпаки, — зовсім нічого не вартим. Інакше кажучи, секс буває способом самолікування або розвагою.

Секс буває способом постійного самолікування або постійної розваги. Трапляються випадки, коли самолікування закінчується розвагою і навпаки. Наше статеве життя — як би це краще сказати? — суттєво відрізняється від китового.

Твердження «ми — не кити» для мого статевого життя одне з важливих.

За часів мого дитинства на відстані тридцяти хвилин їзди велосипедом від нашого дому був акваріум. Завжди в ньому панувала прохолодна тиша, лише іноді долинав звідкись плюскіт води. Мені здавалося, ніби в кутку напівтемного коридору причаїлося морське чудовисько.