Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц. Страница 13

Вони довго не дозволили собі відпочивати і швидко повернулися; Ґрета обняла рукою матір і майже несла її.

— Ну, а тепер що ми заберемо? — мовила вона й оглянулась по кімнаті.

Раптом її погляд зустрівся з Ґреґоровими очима. Певне, тільки присутність матері стримала її, вона нахилилась до неї, щоб не дати їй глянути на стіну, і, не подумавши, сказала тремтячим голосом:

— Може, повернемось краще на хвильку до вітальні?

Ґреґор одразу все збагнув: сестра хотіла повести матір у безпечне місце, а тоді зігнати його зі стіни. Ну, нехай тільки спробує! Він сидить на портреті і не віддасть його нізащо. Скоріше стрибне сестрі на голову.

Але Ґретині слова занепокоїли матір, вона відступила вбік, побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах і, ще навіть не усвідомивши як слід, що то і є Ґреґор, скрикнула грубим, різким голосом: «О Боже, Боже!» — і з випростаними руками впала мов нежива, на канапу.

— Ну, стривай же, Ґреґоре! — сказала сестра, злісно глянувши на нього, і посварилася кулаком.

Відколи Ґреґор перевтілився в комаху, це були перші слова, з якими сестра звернулася безпосередньо до нього. Вона вибігла у вітальню по якусь есенцію, щоб привести до пам’яті матір; Ґреґор хотів допомогти — рятувати картину ще буде час, — але так прилип до скла, що насилу відірвався; він теж побіг у вітальню, наче міг щось порадити сестрі, як колись, та тільки й того, що стояв позад неї без діла; сестра, перебираючи різні пляшечки, обернулася, побачила його і так злякалася, що одну впустила на підлогу; пляшечка розбилася, скло поранило Ґреґорові обличчя і якісь пекучі ліки бризнули на нього; тоді Ґрета, не гаючись більше, схопила пяшечок стільки, скільки могла втримати, і побігла з ними до матері, зачинивши ногою двері. Тепер Ґреґор був зачинений від матері, що через нього, може, лежить при смерті; двері він не насмілювався відчинити, щоб не злякати сестру, якій не можна відійти від хворої; йому тепер нічого не залишалося, як чекати; і, щоб не так страждати від докорів сумління і тяжких думок про матір, Ґреґор почав лазити по кімнаті. Він облазив усе — стіни, меблі, стелю і, врешті, коли вже йому вся кімната почала крутитися перед очима, а легше не стало, у відчаї кинувся зі стелі просто на великий стіл.

Минула добра хвилина; Ґреґор лежав на столі, виснажений лазінням; навколо панувала тиша — певне, це була добра ознака. Аж ось пролунав дзвінок. Служниця, звичайно, сиділа замкнена в кухні, і відчиняти довелося Ґреті. Це прийшов батько.

— Що сталося? — були його перші слова.

З Ґретиного вигляду він здогадався, що мало щось статися.

Ґрета відповіла приглушеним голосом, мабуть, уткнувшись обличчям батькові в груди:

— Мати зомліла, але їй уже краще. Ґреґор виліз із кімнати.

— Я так і знав, — мовив батько. — Завжди казав, що так буде, але ж хіба ви, жінки, послухаєте?

Ґреґор збагнув, що батько не так зрозумів надто коротку Ґретину відповідь і подумав, що Ґреґор силоміць удерся до вітальні. Тому треба було якось уласкавити батька, бо ж пояснювати що й до чого Ґреґор не мав ані часу, ані можливості. І він кинувся до дверей своєї кімнати й притулився до них: хай батько, коли зайде з передпокою, відразу побачить, що Ґреґор хоче якнайшвидше вернутися до своєї кімнати і що його не треба туди заганяти; досить тільки відчинити йому двері, і він миттю зникне.

Проте батько був не в тому настрої, щоб помічати такі тонкощі.

— О, — вигукнув він люто, але наче й радісно, як тільки зайшов до вітальні. Ґреґор обернув голову від дверей і глянув угору на батька. Таким він його аж ніяк не уявляв собі; щоправда, Ґреґор останнім часом через те лазіння по стінах уже не так пильно стежив за всім, що відбувалося в домі, то ж, власне, мав би й сподіватися, що якісь зміни могли зайти. Але все-таки, все-таки, невже це батько? Той самий чоловік, що колись кволий лежав у перинах, як Ґреґор вирушав у свої подорожі, а коли він повертався вечорами додому, сидів у кріслі, загорнений у халат, неспроможний навіть підвестися, і тільки радісно простягав назустріч йому руки? Той самий, що під час рідкісних родинних прогулянок кілька разів на рік, у найбільші свята, закутавшись у старе пальто й обережно виставляючи наперед ковіньку, плентався між Ґреґором і матір’ю, які й так повільно йшли, а з батьком мусили ще й стримувати крок, а як хотів щось сказати, то майже завжди зупинявся і збирав усіх навколо себе? Тепер батько був дуже показний: одягнений у щільний голубий мундир з позолоченими ґудзиками, який носять банкові службовці; над високим стоячим коміром звисало подвійне підборіддя; карі очі з-під кущуватих брів дивилися бадьоро й уважно. Сиве, завжди розпатлане волосся тепер було надзвичайно дбайливо зачесане на прямий блискучий проділ. Свого кашкета з золотою монограмою, мабуть, якогось банку, він шпурнув через усю кімнату на канапу в другий куток і, закинувши назад поли сурдута та заклавши руки в кишені штанів, люто скрививши обличчя, попростував до Ґреґора. Батько, мабуть, і сам добре не знав, що він зробить, але ступав, вище, ніж звичайно, підіймаючи ноги, і Ґреґор здивувався, які величезні в нього підошви на черевиках. Ґреґор побоявся чекати його на місці; він бо з перших днів свого нового життя знав, що батько поклав собі бути до нього якнайсуворішим. І він почав тікати від батька, ставав, коли той зупинявся, й знову біг, як тільки той рушав з місця. І так вони помалу кружляли по кімнаті, наче батько грався з Ґреґором, а не гнався за ним. Тому Ґреґор бігав поки що тільки по підлозі; до того ж він боявся, що батько сприйняв би це як особливо лиху витівку, якби він виліз на стіну чи на стелю. А втім, Ґреґор бачив, що й такої повільної біганини довго не витримає, бо коли батько робив один крок, йому доводилось за цей час багато разів переступати своїми лапками. Він почав уже задихатися, бо здавна мав не дуже здорові легені, очі в нього заплющувалися з утоми. І коли він, хитаючись, такий запаморочений, що вже не думав про якийсь інший порятунок, окрім утечі, зовсім забувши, що є ще стіни, щоправда, заставлені різьбленими меблями із визубнями та шпичками, напружував усю силу, щоб бігти далі, — несподівано щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було яблуко; відразу за ним полетіло друге. Ґреґор перелякано зупинився: годі було тікати далі, бо ж батько надумав жбурляти в нього яблуками. Він напхав їх повні кишені з миски, що стояла на буфеті, і тепер кидав одне за одним, поки що не дуже прицілюючись. Невеликі червоні яблука, ніби наелектризовані, розкочувались по підлозі, натикаючись одне на одне. Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Ґреґора, але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і просто-таки вгрузло йому в спину. Ґреґор хотів лізти далі, ніби сподівався, що коли він зрушить з місця, минеться страшний біль, та дарма: тіло його було наче пришпилене до підлоги, і він зомлів. В останню мить він ще побачив, як двері з його кімнати відчинилися і звідти вибігла мати в самій сорочці, бо сестра, щоб легше було дихати, роздягла її, коли вона лежала непритомна. За матір’ю бігла Ґрета і щось кричала. Мати кинулась навперейми батькові, спідниці одна за одною спадали з неї, вона, спотикаючись, переступала через них, врешті добігла до батька, обняла його за шию і — цю мить Ґреґорові зрадив зір — почала його просити не вбивати Ґреґора.

І Тяжка Ґреґорова рана, від якої він страждав понад місяць, — яблуко так і залишилось у нього в спині, як видима пам’ятка про ту пригоду, бо ніхто не зважувався виколупати його звідти, — навіть батькові, здавалось, нагадувала, що Грегор, незважаючи на свій теперішній жалюгідний і бридкий вигляд, все ж таки член родини і його не можна трактувати як ворога, а навпаки, закони родини вимагають проковтнути огиду й терпіти, тільки терпіти.

І хоча Ґреґор через свою рану, мабуть, назавжди втратив рухливість і поки що навіть, щоб перейти кімнату, гаяв, мов старий каліка, дуже багато часу — про лазіння по стінах уже годі було й думати, — та за погіршення свого стану він одержав цілком достатню, на його думку, винагороду: тепер щовечора двері до вітальні, з яких Ґреґор дві години перед тим не зводив уже очей, відчинялися, і він, невидимий у темряві, лежав собі і бачив усю родину біля освітленого столу, слухав її розмову, так би мовити, з загального дозволу, не те, що раніше.