Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 12

На солдатові був корковий шолом, «отой, знаєте, — Стенлі в африканських нетрях», пояснив Джек. А у Джека в кишені лежала повістка з викликом до суду за те, що він без дозволу їздить з селища до Кулгарді. Папір мав вигляд цілком офіційного документа — навіть з величезною печаткою. Ота печатка й солдатський шолом і надихнули Джека на блискучу ідею.

Він розтлумачив становище своєму пасажирові.

— Треба в найближчому водосховищі роздобути для коней води, а то нам капець, — сказав він. — Тільки в мене нічого не вийде, якщо не вигорить отакий план: ми, мовляв, з відділу водопостачання, шукаємо водні джерела, а ви особисто — уповноважений. Я кудись ушиюсь, коли ми під’їжджатимемо до сторожки. Мій малюк догляне коней. Його ніхто не пізнає. А від вас вимагається лише одне: підскакуйте до сторожки, здіймайте галас і тицяйте старому під ніс оцю печатку, ніби ви дуже велика птиця. Тільки боронь боже дати йому прочитати, що тут написано! Забивайте йому баки, хапайте воду і чимшвидше — ноги на плечі!

Англієць погодився взяти на себе цю роль і зіграв її, наче справжнісінький актор. Він виконував її аж до кінця мандрівки.

Протягом усього довгого літа Джек Баламут ганяв свій фургон туди й сюди і всіма правдами й неправдами привозив новини та продовольство людям, прип’ятим до пересохлої пустельної землі. І майже щоразу він привозив Моррісу листа та посилку від місіс Гауг, а також листи й пакунки Жану Робійяру від його дружини.

Життєрадісно і безстрашно зустрічали старателі всі злигоди, що випадали на їхню долю. Бідкатися та бурчати вважалося ознакою слабодухості. Песимісти і боягузи давно повтікали з приїску. А всі, хто лишився, пишалися своєю витривалістю. Відчайдушна відвага спонукала їх не припиняти боротьби за багатство, яке, вони вірили, чекає на них, причаївшись десь в оцих сірих безмежних чагарях під рудою розпеченою сонцем землею.

Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.

Встановилось неписане правило, що коли людина помирає з голоду, вона може взяти якийсь харч у чужому наметі. Та коли на чужій ділянці лежав інструмент, це означало, що хазяїн хворий, і горе тому, хто наважився б загарбати цю ділянку.

Коли з водою стало особливо сутужно, ледве не дійшло до бунту.

Прибув караван верблюдів з двомастами галонами води для Білла Фаахана, який збудував готель і домовився з одним афганцем, що той возитиме йому воду з болота за п’ятдесят миль від приїску. Люди накинулись на караван, мов навіжені, і стали з боєм наповнювати свої міхи. Це тривало доти, поки Білл не зторгувався з ними, запропонувавши залишити для готелю п’ятдесят галонів, а решту розподілити поміж старателів. Якийсь стариган, очманілий від спраги, так перехилився через край бочки, що втратив рівновагу і впав у воду. Його довелось виловлювати звідти, мов рибину.

Старателі жартували, що в той день він вижлуктав більше води, ніж йому належало; а Білл лаявся на всі заставки, що якийсь смердючий старий пень споганив йому воду. Однак і лайка, і сміх були звичною справою. Начхати на все, аби стало харчів та води, поки підуть дощі.

— Ось коли задощить…

— Ось коли дочекаємось дощика…

Кожен тільки про це й говорив. Навіть золото не так тепер вабило людей, як вода.

Тубільці обминали табори білих, поки стояли погожі дні і можна було полювати на кенгуру, бунгарра та ему на рівнинах і в далеких горах. Коли ж настала посушлива пора, вони перекочували до Нарлбін-Роксу, до свого колодязя в Кулгарді, і побачили, що там хазяйнують білі і що це стовпище чужих людей і тварин майже все випило. Для них лишилися тільки болітця та невеличкі водойми серед скель, які вони тримали в суворій таємниці.

Та скоро виснажилися й ці водні джерела. Навколо них валялися трупи загиблих від спраги кенгуру й навіть круків; а білі мали їжу, і тубільці, як мухи, оточили табір, животіючи на тельбухах та інших покидьках у пляшках і бляшанках, що їх викидали на смітники торговці.

Вино й тютюн! Рано чи пізно будь-якого тубільця можна було купити на цю принаду. Вони виходили з чагарникових хащів худі й голодні, з самою лише волосяною пов’язкою навколо стегон, а жінки — молоді були досить привабливі — зовсім голі. За мить вони вже шастали по табору, вирядившись у викинуте лахміття, канючили їжу й тютюн, пускали на обмін своїх жінок, а потім у заростях, під зоряним небом, творили заклинання, благаючи дощу та оплакуючи свою гірку долю.

Скоро тубільці вивчили якийсь десяток слів з мови білих, а білі — стільки ж з мови кочівників. Так зародилась мішана говірка, яку розуміли обидві сторони.

Тачка була широковживаним предметом на приїску, і темношкірі назвали диліжанс «тачка з людьми», а запряжений конем віз — «тачка з конем». Побачивши вперше верблюда, вони вигукнули: «Великий ручний ему!»

Серед білих тубільці трималися з понурою замкнутістю, але поміж себе глузували з чужинців і співали пісень, у яких висміювали їх божевільну гонитву за жовтим камінням, яке названо золотом і якого не можна ні з’їсти, ні випити, і ту впертість, з якою білі шукають це каміння, зариваючись у землю, мов ховрахи.

Багато старателів, які добре вивчили край чагарів, встановили дружні стосунки з тубільцями і вдавалися до їхніх послуг як провідників, коли йшли на розвідку. Але знаходились і такі, для кого тубільці були лише «чорношкірими»; вони поводилися з ними, наче з собаками, зловживали їхньою довірливістю, викрадали їхніх жінок, ображали й били їх з найменшого приводу.

— Сам я ніяких сутичок з тубільцями не мав, — казав Дінні. — Ставився до них добре, їхніх жінок не чіпав. Кожен, хто так робив, міг бути спокійний за себе. Хоча в них інші поняття про помсту, ніж у нас. Якщо хтось з одного племені уб’є когось з іншого племені, то, за їхніми законами, потерпіле плем’я мститься на будь-кому з того племені, до якого належить убивця. Ось чому не один старатель з тих, що вели розвідку на сході і півночі, загинув від списів, а табори їхні були розгромлені. Вони наклали головою за грабунки й убивства, вчинені іншими білими. До речі, чорношкірі з Лейвертонових горбів завжди славилися своєю лютістю. А ті, що кочували між Південним Хрестом та Кулгарді, були люди мирні й незлостиві — справжні тобі діти.

Дінні вважав, що треба лишатися в Кулгарді, поки щастить дістати хоч трохи води. Коли ж з водою стало особливо скрутно, він підбадьорював своїх напарників, всіляко доводив їм, що тепер з дня на день можна чекати грозової зливи. Дінні обстежив місцевість за двадцять п’ять миль на північний схід і сподівався знайти там золото. Він мав намір гайнути туди відразу, як тільки почнуться дощі.

Олф і Моррі, згнітивши серце, пристали на його рішення. Вони розуміли, що без Дінні їм навряд чи щаститиме, а повернення в Південний Хрест нічого доброго їм не обіцяє. Без грошей і без роботи яке там життя? Вони готові були важити власною головою, аби домогтися багатства, і щоночі плентались по черзі за тридцять миль в Нарлбін-Рокс, де разом з іншими старателями вистоювали до світанку жалюгідні порції води.

Природні джерела серед скель мали чудесну властивість: цілий день вони могли бути порожні, але на. ранок неодмінно давали свіжу й чисту воду, що націджувалася в них за ніч.

— Коли працюєш, то забуваєш про спеку й голод, — казав Дінні. — І краще робити діло, аніж стовбичити в пивниці чи вилежуватися й потіти, поки зовсім знесилієш.

Він сам працював і примушував працювати Олфа й Моррі, незважаючи на нещадну палючу спеку цих нескінченних днів. Коли їхня ділянка в Мушиній Низинці виснажилась, вони закілкували іншу на південь від ділянки Бейлі і з раннього рання махали кайлами та вигрібали породу, а вечорами товкли шматочки золотоносної руди. Це підтримувало в них мужність.