Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 7

«Слухай ти, — гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. — Тримай-но оце».

Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.

Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, — власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…

Капітан закрокував по молу до міста, а я підтюпцем подався слідом за ним. Він виступав так гордовито, що могло здатися, ніби від цього залежить честь всього американського флоту, а я скидався на посильного, що несе панові речі. «Здрастуйте! Здрастуйте!» — самовдоволено кидав він усім зустрічним і надимався, мов той індик.

Коли ми прибули до контори компанії, директор вийшов з свого кабінету, розтягуючи в посмішці рот від вуха до вуха, щоб показати, який він нам радий. Хаукінс забрав у мене книги і пішов з ним у кабінет.

«А ти пожди тут», — каже він мені.

«Слухаю, сер!» — відповідаю я.

Тільки-но двері за ним причинились, я — зирк на вулицю. Бачу — там селяни з кіньми та возами, корови пасуться край тротуарів, дві-три крамнички, навкруги скрізь дерева. Потихеньку задкую, тюпаю спроквола, ніби прогулююсь, завертаю за ріг і — фіть! Ех, бачили б ви, як я біг! Аж у вухах свистіло.

Ясно, тинятися поблизу містечка для мене було небезпечно, — вів далі Педді. — Я знав, що капітан Хаукінс пошле за мною погоню. Він так і зробив, та я зумів вислизнути. А через кілька днів я побачив з пагорка, як «Енні Руні» виходить у море. Струмків було скільки завгодно, і з водою у мене було все гаразд. Та коли я дохрумав сухарі, їсти стало зовсім нічого. А до осель я підходив, тільки коли стемніє, — боявся. Никав навколо будинків та слухав, що люди балакають. І дізнався, що в порту вантажиться баржа палями для нового молу в Фрімантлі [5]. Я й забрався на неї. Через кілька діб я уже був на пристані Фрімантла і почвалав далі битим шляхом.

А наголодувався — будьте певні як! Майже тиждень жив самим святим духом! І от раз бачу — на шляху зупинився якийсь хлопець з запряжкою волів; я собі прикидаю, що краще — попросити в нього роботи чи просто чогось на зуби, а він уже запримітив мене та й гукає:

«Гей, ти, куди розігнався?»

«Йду на золоті приїски», — кажу.

«Он як, на приїски? — каже, а сам регоче, аж за живіт береться. — Ну, — каже, — тоді я раджу тобі скинути свого млинця, в ньому ти далеко не зайдеш».

А й справді, на мені ж була безкозирка, і напис «Енні Руні» в очі так і ліз! Ох, і нареготалися ж ми!

Я розказав хлопцеві, як розпрощався з капітаном Хаукінсом, і він узяв мене з собою — доглядати волів. Звали його Барні; він сам був колись моряком і сказав, що також зійшов на берег шукати золота. Зараз він їде в Ілгарн — хоч там, здається, й кепські справи, — і мені можна приєднатись до нього, а там буде видно, чим я зможу йому прислужитись. Отак я й потрапив у Південний Хрест. Нагодився саме тоді, як Арт Бейлі верхи припер з своїм золотом».

Педді вже прочалапав двісті сорок миль. В ті дні дорога від Фрімантла до Південного Хреста забирала не менше місяця, і ось тепер він знову вирішив одмахати сто з гаком миль, та ще з таким завзяттям, ніби йшов на веселу прогулянку. У Фрімантлі на нього, як дезертира, чекала лише тюрма й батоги, отож він, звісно, й не мав ніякої охоти туди повертатись.

— О, тепер він велика людина, цей Педді Кеван, — вів далі Дінні. — Я так і думав, що він свого доб’ється — байдуже якими засобами. Та коли б ви тільки бачили, як він плентався тоді по дорозі, — шкарбанці підв’язані мотуззям, підметки раз по раз відкопилюються й хляпають, — ви б нізащо не повірили, що він колись стане сером Патріком Кеваном, акціонером численних рудників на Золотій Милі.

Іноді між нами виникала гостра суперечка, хто ж перший знайшов золото в Західній Австралії. Почалося з того, що Джонс Крупинка якось сказав:

— Мій батько доводив, ніби це якийсь каторжник раніше за всіх натрапив на золото на Північному Заході. Було то в шістдесят четвертому році. Каторжник пустив чутку, буцімто власноручно назбирав цілу пригорщ золота на березі біля Кемден-Харбора, ще коли служив матросом на голландському торговому судні. Судно називалось «Марі-Августа» і плавало між Роттердамом та Явою. Великий шторм збив його з курсу, і воно зайшло в бухту на ремонт. Там воно простояло кілька днів, і цей хлопець божився, ніби за пару годин набрав стільки золота, що продав його за чотириста вісімнадцять фунтів комерсантові в Лондоні, який скуповував самородки. Святкуючи свою удачу, він встряв у якусь бійку. Когось там було вбито, і Уайлдмена — так звали хлопця — засудили на довічну каторгу.

Ось цей каторжник і запропонував провести експедицію на те місце, де він знайшов ті самородки, але з умовою, що власті скасують йому вирок, якщо золото буде знайдено. Ця розповідь викликала в колонії бурхливу реакцію. Адже на той час про Північний Захід нічого або майже нічого не було відомо, а якийсь каторжник говорив про це узбережжя так, ніби знав його як свої п’ять пальців. Умову його було прийнято.

Уряд на розвідку видав субсидію в сто п’ятдесят фунтів. Спорядили судно «Нью-Персеверенс», і на ньому в цей край, нібито повнісінький золота, під наглядом інспектора поліції Пентера відпливла партія переселенців, старателів та тубільців з кіньми. Судно трохи не потонуло під час шторму, та все ж йому пощастило благополучно ввійти у бухту й кинути там якір. Однак, прибувши на місце, Уайлдмен замовк, наче язик проковтнув. Ані погрозами, ні обіцянками його неможливо було примусити показати, де він знайшов самородки.

Обнишпоривши місцевість на двадцять миль довкола, партія розвідників повернулась на корабель, не знайшовши навіть сліду золота, і всі вирішили, що каторжник просто пошив їх у дурні. «Персеверенс» відплив на південь. Через два дні Уайлдмен зробив спробу втекти на одній із шлюпок. Його спіймали, закували в кайдани, і він дожив віку у фрімантлській в’язниці.

Після цього ніхто вже не вірив байкам про золото, яке нібито знайшов той каторжник. Призабулися й чутки про якихось злочинців, що йшли в шістдесят п’ятому році цим трактом з Хентом і натрапили на золото.

Проте кілька старих рудокопів і старателів пам’ятали ці балачки. Вони вважали, що в них все-таки є якась правда. — Адже тоді втекло чотири арештанти, — сказав Сем Маллет. — А спіймали лише трьох. У них витрусили кілька невеличких самородків. Один мій приятель знав тюремного наглядача в Фрімантлі, і той розповів йому всю цю історію. Арештанти обіцяли показати, де вони знайшли золото, якщо їх звільнять. Та власті вдруге на таке не пішли. І більше про це не було ніяких чуток.

Дінні докинув, що Арт Бейлі розповідав йому про одного старого майстра-капелюшника з Мерчісона, який запевняв, нібито в тій місцевості, через яку проходив Хент, на схід від Нарлбін-Роксу, є золото. Старий назвався Макферсоном, але і лишилось загадкою, звідки він усе те взяв. На думку Форда, казав Бейлі, цей старий і був тим четвертим арештантом, якому пощастило втекти.

Все одно, заперечив на це Джонс Крупинка, ще до того, як Бейлі здибав Макферсона, золото вже знайшли і на хребті Дарлінг, в Північній Дандалупі, і на Південному Заході в Блеквуді, і в Маунт-Теллерінгу за Джеральдтоном, і в Серпентині, і в Ройбурні. Виходить, що золото було розкидано по всій цій клятій країні, але скрізь у мізерній кількості. I тільки коли почався похід до Кімберлі, рудокопи й старателі з усієї Австралії потяглися на Захід.