Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 75

Увечері прийшли старателі привітати маленького Гауга, як вони врочисто заявили. Елі пояснив Саллі, що хлопці не дійшли згоди, який подарунок купити Дікові. Але зваживши на те, що він — справжнє дитя приїсків, вони ось скинулись по дрібці золота — нехай мати сама купить, що йому треба. І Елі простяг їй новеньку замшеву торбинку, натоптану золотом.

Всі вони клялися й божились, що Дік просто красень і чисто тобі викапаний Морріс. Саллі чудово розуміла, що її первісток — миршавий, кволий недомірочок, та вона дала собі слово зробити все, аби він виріс дужий і гарний.

Всі навперебій розповідали їй приїскові новини, так ніби вона була відсутня принаймні півроку. В Хеннані життя аж клекоче. Рудники переходять з рук у руки по скажених цінах; дороги захрясли підводами з новим устаткуванням; воно прибуває щодня, і для розвантажування не вистачає робочих рук; а в Південному Хресті, казав Джек Баламут, його навалено гори — вивозити нічим. Та незабаром залізниця дійде до Кулгарді: вже всі говорять, яке бучне свято буде влаштовано там у день відкриття.

За розрахунками підрядчиків, через кілька місяців залізницю дотягнуть і до Хеннана; ходять чутки, що селище перейменують на місто Калгурлі або Калгуларрі — за тубільною назвою цієї місцевості. Тим часом нові крамниці, трактири ростуть мов гриби. Старі халупи, що в них містилася пошта й контора інспектора, зносяться, а на їх місці споруджуються солідні будинки з пісковина. Через рік у місті проведуть електрику. На схід від Хеннана уряд установив опріснювачі на свердловині, а громадськість уже вимагає спорудження водогону.

А Фріско став великою персоною у Лондоні. Тепер він, з вашого дозволу, містер Франсіско Хосе де Морфе, водиться з лордом Персі Дугласом, створює акціонерні підприємства, дає інтерв’ю репортерам, доводячи, що Хеннан — центр найбільших у світі родовищ золота.

Олф Брайрлі знайшов роботу на руднику Мідас і ставить собі дім. Еге, його призначили управляючим, і зараз він з дня на день чекає приїзду дружини. Невже місіс Гауг цього не знає? Просто дивина! У місіс Брайрлі теж народилась дитина. Дочка. І Олф на радощах напився, мов сучий син.

Не часто траплялось таке, щоб Олф перебирав міру, але, кажуть, він трохи з глузду не зсунувся, коли одержав телеграму: «Поздоровляємо гарнесенькою донечкою. Мама доня здорові». Він гдсав з телеграмою по всьому приїску, показував її кожному стрічному. Ну й, звісно, частував, так що всі повзали рачки. Адже він тепер управляючий, і слід віддати йому належне, тут він не осоромився — поставив рудокопам Мідаса цілу бочку пива.

Дінні був у розвідці, так Олф послав тубільця розшукати його й повідомити про велику подію.

— А чи не чув хто із вас, де Морріс? — спитала Саллі. — Я написала йому про Діка в Лейк-Дарлот, але Тед Моллой каже, що вони з Коном рушили далі, до Блек-Рейнджа.

Запала ніякова мовчанка. Погані чутки приходили про похід у Блек-Рейндж, але нікому не хотілось говорити про них місіс Гауг. По тому всі раптом заговорили один поперед одного.

— Цілком можливо, що Морріс не одержав вашого листа, мем.

— Від Дарлота до Блек-Рейнджа сто миль з гаком.

— Це не біда, зате, згадаєте мої слова, коли він причалапає сюди, йому буде чим похвалитись.

— Будьте певні: Морріс примчить, як ошпарений, тільки-но зачує про маленького Гауга!

А наступного дня прийшов сам Олф і приніс Саллі апельсинів та лимонів. Він сяяв од щастя й страшенно пишався і Лорою, і своєю дочкою, і своїм новим будинком. Будинок був уже майже готовий, з двома верандами, спереду та позаду, з ванною кімнатою, з сітками на дверях від мух. Все це обходиться страшенно дорого — і робочі руки, і транспорт, скаржився Олф, а про ціни на матеріали вже й не згадуй, слава богу, що хоч дістав. Але він хоче, щоб Лора жила з усім комфортом, який тільки можна створити на приїску; служба на руднику Мідас дала йому змогу збити трохи грошей і досить швидко побудувати дім.

Минуло ще кілька днів, і якось Саллі з подивом побачила, що до її намету прямує молода дівчина, в білому мусліновому платті та крислатому капелюшку, оздобленому по краях білим мусліновим рюшем. Можна було подумати, що вона зійшла з картини Дана Гібсона, щоб прогулятися курною дорогою серед побурілих від пилюки наметів.

Саллі не одразу впізнала Вайолет О’Брайєн — так не схожа була ця чарівна дівчина на завжди сумну й убого зодягнену офіціантку з трактиру Джіотті. Лише очі були ті самі — сині-сині; побачивши їх один раз, такі очі ніколи вже не забудеш. Але в них, як і раніше, таїлась якась невесела дума, хоч на губах Вайолет грала усмішка, ніби їй самій було смішно, що вона отак вичепурилась.

— Вайолет! Невже це ви? — вигукнула Саллі, йдучи їй назустріч.

— Я й сама собі не вірю, — сказала Вайолет. — От почула, що ви тут, і закортіло побачити вас перед від’їздом. — Очі її спалахнули. — Так, так, місіс Гауг, я їду в Мельбурн вчитися на співачку. Кілька тижнів тому повернувся тато. Десь на півночі натрапив на добру місцину й продав її за десять тисяч фунтів. Точніше, це його частка.

— О, я така за вас рада! — Саллі справді розхвилювалася й зраділа, ніби це їй самій звалилося щастя. — Виходить, такі чудеса бувають не лише в казках!

Вайолет задумливо кивнула головою; здавалось, вона ще й досі не могла повірити, що справджується її заповітна мрія.

— Ай справді, схоже на казку? Звичайно, мені дуже шкода залишати маму та малюків. Але ж така можливість — я мріяла про це все життя. І тато каже, що я цього заслужила. Він дуже пишається мною, не хоче, щоб я змарнувала своє життя на приїсках — вийшла заміж за рудокопа чи старателя і наплодила йому з півдесятка дітей.

— У мене поки що тільки одне, але мені воно до душі, — засміялась Саллі.

Вона підвела Вайолет до ящика, в якому спав Дік, і, відгорнувши серпанок, що захищав його від мух, показала свій скарб.

— Він маленький і кволий, правда? Але я безмежно щаслива, що він тут, зі мною!

Та Вайолет уже бачила стільки дітей за свій короткий вік, що Дік не викликав у неї захоплення.

— Для вас це, мабуть, дуже добре, — сказала вона рішуче. — Але я хочу бути співачкою. І сподіваюсь, що більше ніколи ні в кого не закохаюсь і не буду так побиватися, як за Чарлі…

— О, то було велике горе для вас, — співчутливо сказала Саллі. — Але тепер вам усміхнулося щастя, і я вірю, що більше ніщо його не затьмарить. Ви молода і вродлива, Вайолет, у вас є сила волі, і це вам допоможе досягти мети.

— Ви справді в це вірите? Скажіть, я справді зможу вирватися звідси? — Вайолет обвела зляканим поглядом мертву, випалену сонцем землю, розкидані довкола ветхі намети, ніби боялась, що вони можуть не пустити її, перешкодити їй здійснити свою мрію. — Іноді я собі кажу, що назавжди забуду сюди дорогу, а іноді як подумаю — страх бере: а раптом тато процвиндрить усі гроші?… З ним уже таке було: розбагатіє і в одну мить пустить усе на вітер.

— Не думайте про це, — сказала Саллі; Дік заплакав, вона взяла його на руки.

— І не буду! — голос Вайолет став жорстокішим. — Мама хоче, щоб тато купив землю або відкрив трактир, поки він не вгатив усіх грошей у акції. Та все одно я більше не вернуся на приїски, місіс Гауг. Я не вернуся, навіть коли все знову піде шкереберть і мене турбуватиме доля мами та дітлахів.

Від похмурого передчуття Вайолет Саллі теж стало важко на душі.

— Не вертайтеся, Вайолет, — сказала вона, — не вертайтесь нізащо. А я вас часто згадуватиму і буду аплодувати вам звідси, коли ви станете славетною співачкою.

Потім Вайолет пішла. Вона йшла курною дорогою, струнка, граціозна, упевнена в собі, і Саллі дивилася їй услід, доки легенька біла постать не розтанула в сліпучому промінні сонця, у хмарах рудої пилюки, злившися з довколишнім суворим краєвидом.

Чи пощастить їй вирватися з цих тенет? — думала Саллі. Вайолет молода, вродлива, має чарівний голос, чистий і мелодійний, як у тієї ранньої пташки. Ні, ні, вона обов’язково досягне того, до чого рветься душею. Талант дасть їй не тільки можливість виявити себе у мистецтві, він дасть їй незалежність, маючи яку, людина може бути сама собою. Саллі ладна була молитись, щоб це здійснилось. Те, чим володіє Вайолет, надто рідкісне й надто цінне, щоб його занапащати за брудною стойкою приїскового трактиру.