Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович. Страница 22

Раптом в залі почулися вигуки подиву. Тіло космонавта без ніяких видимих зусиль піднялося в повітря і попливло вздовж стінок сфери.

Вчені Землі приникли до прозорого купола — вражені, радісні. І повз них поволі плинула істота невідомого світу. Очі її тривожно і глибоко заглядали в очі людей Землі, ніби запитували про якусь таємницю…

Космонавт проплинув один раз навколо, зупинився посередині. Втомлено заплющив очі.

— Хай він відпочине, — промовив Гордієнко. — Друзі, треба зробити перерву…

— Але що ви думаєте робити далі? — запитав Любавін. — Чим годувати його, як поводитися?..

— Мене це теж турбує, — відповів астробіолог. — Треба якомога швидше порозумітися з ним… Дайте наказ — хай принесуть диск, знайдений на астероїді. Може, це допоможе нам?..

Через півгодини прибули посланці з Інституту Фізики. Вони привезли таємничий диск. Його поклали на високий столик перед куполом. Ждали.

Тим часом вість про воскресення космонавта проникла за межі Інституту Астробіології Серед юрби кореспондентів і радіокоментаторів піднялося справжнє ревище. Вони кричали, вимагали, апелювали до найгуманніших почуттів учених.

Але двері Інституту не відчинялися. В залі експерименту панувала тиша. Вчені сиділи навколо купола, мовчки дивилися на вібруючу постать воскреслого космонавта.

Та й що можна було говорити? Що обговорювати перед лицем неймовірної події? Треба ждати… ждати скільки завгодно… доки відхилиться хоч на хвильку завіса таємниці. Науці не звикати до цього, вона звикла ждати роками, століттями, щоб вирвати в природи бодай крихту знання, потрібного людям…

Минуло кілька годин. Космонавт знову заворушився. Розплющив очі. Тепер він дивився яснішим, енергійнішим поглядом, який проникав глибоко в душу вченим. Мені здалося, що в мій мозок впився гострий ніж, коли очі чужинця зустрілися з моїми очима.

Що таке? Чому я відчув таке дивне враження?

Космонавт піднявся в повітря, підплив до сфери. Він дивився на свій диск. Плавно звелася рука, доторкнулася прозорого покриття. Те місце, до якого космонавт торкнувся, вкрилося туманом.

Хтось скрикнув від несподіванки. На місці чужинця виникли спіральні завихрення різнобарвних плям. Прозорий купол мовби витягнувся до столика, де знаходився диск. Не встигли присутні вчені схаменуться чи зрозуміти, що діється, як туман зник, космонавт залишався на своєму місці, а стінка купола була, як і раніше, прозорою.

— Диск, — приглушено скрикнув Лгобавін,

Всі погляди звернулися до столика. Таємничого диска на ньому не було. Його тепер тримав дивними кінцівками-руками воскреслий космонавт…

ВІДГОМІН ТИСЯЧОЛІТЬ

— Що це? — запитав зблідлий Гордієнко.

— Деформування простору, — ніби не вірячи сам собі, сказав Любавін. — Вони користуються іншими вимірами…

— Містика, — прошепотів хтось з молодих вчених. Любавін метнув у той бік суворий погляд.

— Не містика… а явище, невідоме нам…

Космонавт підняв «руку» з диском вгору, потім опустив її вниз. Диск залишився в повітрі. Я протер очі, вщипнув себе за руку, намагався розвіяти галюцинацію. Ніщо не допомагало. Диск, не підтримуваний нічим, непорушно висів посередині купола.

Зненацька щось трапилося. Що саме — я не міг би пояснити ні собі, ні іншим. Все залишалося, як і раніше… зала Інституту, вчені, купол, космонавт за його стінками… але зміна відбувалася…

Диск почав пульсувати. Блакитне сяйво линуло від нього, хвилями котилося навколо, оповило все приміщення. Обриси навколишніх предметів ставали туманними, нечіткими, розпливалися. Я бачив, що все залишається на своїх місцях, але крізь звичні предмети починає просвічувати щось інше…

Нарешті, зникло все — приміщення, купол, воскреслий космонавт. Я залишався сам Навіть постаті вчених розтанули Мене оточував неосяжний Космос. З його глибини сяяло блакитнувате Сонце, сузір’я невідомих мені візерунків.

Почувся голос Гордієнка:

— Товариші… мені не сниться? Ви тут?..

— Тут, — прогув Любавін, ніби з іншого світу.

Пролунали приглушені голоси інших вчених. Потім все затихло. Я був один серед безмежності зоряних просторів

Блакитне Сонце зменшилося, зненацька перетворилося в сліпучий, схематичний диск Навколо нього з’явилися кульки планет. Пропливла перша планета, друга, третя… Вони були схожі на планети Сонячної системи Меркурій, Венера, Земля… Четвертим мусить бути Марс… Але замість нього по орбіті кружляла велика планета, разів у п’ять-шість більша, ніж Земля. Біля неї мчав у просторі великий супутник, більший навіть від Меркурія. Пропливла гігантська п’ята планета, шоста, сьома…

— Сонячна система, безсумнівно, — пролунав бас Любавіна.

— Схоже, — озвався ще один вчений. — Меркурій, Венера, Земля схожі… Юпітер, Сатурн, хоч і без кільця, Уран, Нептун теж… Але де Марс? І чому на орбіті четвертої планети цей велетень?..

— Фаетон, — урочисто сказав Любавін. — Клянусь — це Фаетон. А Марс — його супутник…

— Марення, — почулося зітхання Гордієнка. — Блакитне Сонце… Марс кружляє навколо невідомої планети… Що ж з ними трапилося?

— Зачекайте… Побачимо, що буде далі…

Голоси замовкли. Наступила мертва тиша. Схема системи зникла. Я знову опинився в безмежному просторі, оточений мерехтливим сяйвом мільярдів зірок.

Десь з пітьми з’явився уламок скелі, наблизився, освітлений яскравим промінням Сонця. На ньому я побачив обриси знайомих предметів. Звідки? Чому?

І раптом я збагнув, зрозумів…

Це ж той астероїд, який я знищив, на якому знайшов апарат і двох чужинців. Ось видно скелі, літаючий корабель біля них, дві сріблисті постаті Вони ще не мертві… Вони ворушаться…

Стрімко збільшилася одна з постатей. Я побачив голову космонавта в скафандрі, великі пронизливі очі за прозорим покриттям. Вони дивилися прямо в душу мені. Вони говорили…

Так, так. Я не перебільшую. Погляд чужинця був поглядом розуму. Він збуджував у мені невідомі глибини, колихав їх невідомою силою, створював вихор образів і уявлень.

Це не були незнайомі образи, таємничі поєднання чужого розуму.

Це були зрозумілі утвори моєї психіки.

Я чув, я думав, я бачив.

Пізніше я дізнався, що те ж саме пережили всі учасники дивної ілюзії, всі вчені, що були присутні в залі експерименту. Але тоді мені здавалося, що навколо не існує нічого й нікого. Тільки астероїд в зоряній безконечності і скорбне обличчя чужого космонавта.

Я чув чи, може, уявляв дивний голос. Він говорив, він звертався до всього світу:

— Я — іскра Розуму серед безмежності, звертаюся до всіх.

До планет. До далеких зірок, що сяють вдалині.

До життєдайного кола Зірки-матері. [1]

До Безконечності, яка дише нечутно, тримаючи в лоні своєму мільярди нових іскор Життя.

Я звертаюся до тих, які прийдуть за нами, щоб пізнати світ і залишити в ньому полум’я свого Розуму, промінь своїх ідей.

Нас двоє на скелі, що лине в просторі. Мій товариш мертвий. Незабаром я теж піду слідом за ним.

Ми народилися і жили на планеті Та-іна, четвертій від Зірки-матері. Та-іна — це значить древньою мовою «Велика Богиня». Тепер її нема. Тільки безліч уламків мчить у просторі. То залишки від неї.

На одному з них сиджу я. І поруч мій мертвий товариш.

Я теж приречений. Але я спокійний.

Навколо Зірки-матері лине супутник Та-іни. Він став четвертою планетою. Він несе на собі залишки життя Та-іни — нашу надію. Що станеться з моїми братами — не знаю. Чи знайдуть вони ясний шлях, чи виросте з останнього зерна нова, могутня цивілізація?

Мій погляд не проникає в майбутнє.

Та я бачу грядущу історію Космосу. Вона невпинна.

Я сиджу на холодному камені. Думаю.

Я звертаюся до Розуму, який ще не виник. До Розуму, який об’єднує Вічність.

Я не знаю, хто сприйме в свою душу мої думки. Але я і ти, хто слухає мене — брати. Ми — струмки з одного джерела. Ми течемо в один Океан істини.