Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович. Страница 33
— Дивно, — сказав Григір.
— Що?
— Ви несхожі па сучасних дівчат.
— Чому?
— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…
— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.
— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.
— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.
— Що неправда?
— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…
— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.
— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…
— Для принца? — розгубився Григір.
— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…
— А Ромео і Джульєтта?
— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.
— Це правда… Я не думав так…
— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…
— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…
— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?
— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…
— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?
— По-моєму, це завжди було і є.
— Що?
— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?
— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!
— Це й справді поетично. Ви могли б написати…
— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…
— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…
У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:
— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.
— Що?
— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!
— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.
— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…
Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.
— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.
— Я не буду, Галю. Але знайте…
— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?
— Я теж не був.
— Поглянемо?
— Гаразд, — зітхнув хлопець.
Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…
Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.
— Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!
Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.
— Ходімо, — прошепотіла дівчина.
— Що?
— Я кажу, ходімо. Мені погано.
— Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.
Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.