Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович. Страница 52
Я був у відчаї. Потім наступила байдужість. Вмерти! Навіщо жити, коли найкращі друзі стають зрадниками і злочинцями?!
Я впав у дивний стан прострації. Не спав, не їв, не пив. Сидів у куточку невеликої камери-палати, дивився у простір. Не було думок, не було сили рухатись. Приходили лікарі, щось запитували. Я не відповідав. Мене залишили в спокої.
Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:
— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?
Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?
— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я не привид. Помацай. У мене така шкіра, як і в тебе. Навіть халат такий, тільки давніший.
Я несміливо торкнувся його руки. Вона була кістлява й гаряча. Я чув подих, бачив, як на скроні людини пульсувала жилка. Містичний жах розвіявся. Я полегшено зітхнув. Кивнув на стіну, запитливо глянув на незнайомого:
— Як же ти?
— Що?
— Там є отвір?
— Нема.
— Хто ж допоміг тобі пройти?
— Я вмію проникати крізь тверде.
— Це неможливо
— Про це посперечаємось пізніше, — сказав Аерас. — Прийми факт, теорія — потім!
— Тоді ти можеш втекти?
— Можу.
— Чому ж?..
— Не хочу. Де ж іще зустрінешся з порядними людьми на нашій планеті? Всі, хто порушує норму, потрапляють сюди. Хочу знати твоє ім’я. Хто ти? Ким був?
— Я вже й сам не знаю. Мене переконали, що я хворий. Але мені здається, що я Горіор — штурман зоряної експедиції.
— Он як, — засмутився Аерас. — Ти побратим Кареоса?
— Ти знаєш мене?
— Чув. Дещо знаю. Але як ти потрапив сюди? Пригадай…
— Кареос зрадив. Він викинув мене на планеті в пустельному місці. Непритомного. Лиш недавно я дізнався, що він став головою Всепланетної Ради. Мене оголошено героєм. А я нібито загинув у поясі астероїдів.
— Знаю. Але що сталося між вами?
— Це довга історія.
— Тим більше я хочу знати, — наполягав Аерас. — Доля звела нас у проклятому місці. Я слухаю, мій друже.
І тоді я розповів йому про все…
Коли я закінчив оповідь, Аерас міцно обняв мене. Я не сподівався такого прояву почуттів. Заспокоївшись, він сказав:
— Я давно чекаю тебе! Нарешті сталося!
— Мене? Невже мені судилося потрапити сюди, де сидиш ти?
— Смішний хлопче! Я чекав не тебе особисто, а такого, як ти.
— Не розумію…
— Я все поясню, — радісно сказав Аерас, поплескуючи мене по плечу. Він підвівся, підійшов до дверей, проник крізь них у коридор. Повернувся назад. — Ніде нікого. Скрізь тихо. Наші колеги — божевільні — сплять. Лікарі теж розважаються в своїх апартаментах, дивляться телерепортаж з центрального мегаполіса. Крім того, почалася гроза. Нам ніхто не заважатиме.
Справді, над замком прогуркотів грім. За вузькими віконцями спалахували блискавиці. Аерас примостився біли мене на м’якому килимі, підібгав ноги під себе, руки поклав на коліна, як мудрець із старовинних гравюр.
— Слухай же, мій молодий друже! Я розповім тобі, чому я опинився тут. Тоді ти зрозумієш і мою радість, і мої надії. Я не знаю, коли у мене почався бунт проти загальноіснуючого. Мабуть, окремі іскри спалахували ще в дитинстві, але вперше відчув тоді, коли вже працював учителем в одному з мікрорайонів третього мегаполіса. Я болісно переживав те, що діти ненавиділи навчання. Школа для них була якимсь рабством. Я запитував себе: в чому справа? Що сталося, що діти відмовляються добровільно сприймати здобутки батьків, і потрібна ціла система примусу чи заохочення, щоб готувати спеціалістів, які перебували б на рівні сучасної цивілізації? У мене складалося враження, що десь розвиток людства збочив і пішов по руїнницькому шляху. І ніхто не бачить цього, не розуміє.
Хто вивчав напрямок еволюції? Хто взагалі збагнув, що таке еволюція? Яка сила закладена в ЇЇ потоці? Розумна? Чи інерційна? Чи вона — експеримент космічних істот? Чи проба стихій природи, які в незліченних поєднаннях складають різні варіанти істот та явищ, не відаючи, до чого це призведе і навіщо це потрібно!
У всякому разі, навіть прийнявши суть еволюції за природний добір, треба визначити основні його закономірності. Треба збагнути можливості істоти і мету. Треба узгодити цю мету з велінням космосу. Так, так, ми частка космосу, отже, повинні рахуватися з цілим. Або стати над законом цього цілого.
Безліч запитань гнітили мій мозок. Я кидався від філософа до філософа. Від одної теорії до іншої. А відповіді не було.
Я поринув у глибини окультних наук, у містицизм. Та скоро збагнув, що і в цьому напрямі — тупик. То сутінки розуму, який знемагає від безглуздя реального. На стежках містики нема розгадки. І я покинув манускрипти древніх мудреців. Я збагнув, що відповідь треба шукати у собі. Я — фокус пізнання. Лише наш розум може бути критерієм істинності чи обману. Все, що сприйняте на віру, навіть від найбільшого авторитета, ще не істина. Ми не можемо засвоїти істину з книги, — можна лише досягти її, дорости до неї, стати ЇЇ суттю. Пуп’янок не може побачити, яким він буде, коли розквітне квітка, бо сам стане нею.
І тоді я безжально зруйнував усталені доктрини, яким вірив, якими начиняв своїх учнів. І постали запитання: хто сказав, що життя — закономірний плід космосу? Ким стверджено, що еволюція в природі йшла «правильним» шляхом? Чому вважається, що наш план космічного завоювання простору технічними засобами є правильний і доцільний?
Від точної відповіді на ці запитання залежало багато. Математики знають, що найменша неточність у розрахунках орбіти космічного корабля може відхилити його від мети на більйони мі. Найменша неточність! Ти-чуєш? А в еволюційному вченні, в соціальних прогнозах, у плануванні громадських формацій ми діємо приблизно, користуючись гіпотезами.
Отже, чи життя закономірний плід природи, космосу? Воно у вічній боротьбі, невпинно захищається, воює з собою, з простором. Або воно паразитарне по відношенню до цього космосу, або воно — посланець іншого мегасвіту, чужорідне зерно іншої еволюції, яке пристосувалося до стихій ворожого світу. Наука прийняла за догму, що еволюція в природі йшла «правильно». Але що означає «правильно»? Для кого? Хто впевнений, що біологічна машина людини є ідеальною для досягнення тієї мети, ради якої космос веде гігантську таємничу гру з міріадами світів? Складний травний апарат, що забирає майже всю енергію життя, слабке нетривке тіло, непостійний розум, хиткі чуття, неточні органи аналізу, підвладність інстинкту, що кидає людську істоту на задоволення найпримітивніших бажань, всупереч велінню розуму, — як може така основа бути фундаментом величних космічних досягнень? Ми тільки зрівноважена машина для обмеженої мети. Машина, яка боїться смерті, ударів, підвладна голоду, холоду, іграшка безлічі інстинктів і традицій!
Проте є ж щось у нас, що бунтує, клекоче, вимагає дії, навіть всупереч інтересам тіла, тимчасового нашого єства? Що ж воно таке?
Я збагнув: то веління вічного руху, вічної динаміки космосу, яка і є суттю буття. Неважливо — правильно йшла еволюція чи ні, «законні» ми чи ні. Важливо, що настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності.
Тоді пролунав клич: «Свобода! Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. І не прислухатися до веління інстинкту, а виявити волю розуму, духу, запитати самого себе: чого тобі треба, чого бажаєш? Всеможливість, вседосяжність!» — ось який клич я почув. Ламай сам себе! Ліпи свою суть!
Так, так, мій юний друже! Тілу не треба змін. Воно є те, що є. Певні функції, певні можливості. Результат інстинктивних зусиль природи. А дух хоче зміни, вічної зміни!..