Патетичний блуд - Дністровий Анатолій. Страница 38

«Даша, не бійся», — шепочу й цілую в губи.

«Ти серйозно?»

«Серйозно, тобі сподобається, у нас із Декою завжди так — і жінкам подобається, ну, сміливіше».

Відчуваю, як Дека тамує дихання, певно, не спить. Даша підводиться, ліжко оживає диким скрипом, і переходить до Деки. Дякувати Богу, я так хочу спати, що вже мало розрізняю їхні голоси та сміх. Вони вовтузяться, а я вже бачу свій прекрасний і далекий Тибет, я хочу, аби мені приснилися його монастирі, монахи, селяни, їхня їжа, гірське повітря, засніжені гори, холодні потоки, а ще — мордяки клятих китайських окупантів. У мої мрії проривається голос Даші: Дека, не треба. Але голос мого друга одразу його підкорює: треба, Даша, треба. Нарешті — вона заспокоїться, а я зможу солодко заснути. І який ідіот тягнув мене за язика, щоб вона прийшла...

Уже другий день, як ми полюємо на підара-математика, вчора нам сказали, що він не ходить на пари, захворів. Я його вилікую, хай тільки мені попадеться. Дека каже, що я занадто збуджений. Ми заходимо в корпус математичного факультету, підходимо до розкладу і шукаємо аудиторію, де зараз може бути група математика. Несподівано ми бачимо його, він також стоїть біля розкладу й засмученим поглядом вивчає. Підрулюю, відтягую його вбік на кілька слів, але той лох одразу поводиться агресивно. Чуєш, вівця, не блатуй, попустися, перетремо і я тебе відпущу — кажу йому на вухо, але це мудило пручається, як дівчинка, і повторює: нам нема про що говорити. Ах ти, підар вошивий! Мене це настільки дістає, що я хапаю його під руку, а Дека під іншу, й ми волочимо козла в найближчий туалет. Він пручається і голосно вигукує, щоб йому дали спокій. В мене падає планка, і я починаю товкти його вільною рукою в коридорі на очах купи студентів. Нам вдається дотягнути дурбелика в парашу, закриняємо двері, і Дека тримає за ручку, аби ніхто не ввійшов. Математика попускає, він стає тихим і переляканим. Я відразу завдаю прямий у харю, і він вдаряється балдою об кахельну плитку, якою обкладено туалет.

«Недоношений, ти чьо малу мучиш?» — гуп, б'ю під дихало. Він сповзає, але я ставлю його на ноги. У двері туалету ламаються, Дека нікого не пускає і кричить: технічна перерва. Бліде обличчя математика вкривається червоними плямами, губи напружуються і тоншають, він нерозбірливо белькоче. З коліна даю йому по помідорах, він замовкає, застигає і знову сповзає по стіні. «Гнида, ти знаєш, що Юля від тебе вагітна?»

«Не від мене».

«Шо ти сказав?!» — даю боковий із правої. В нього починається істерика, в паніці він вигукує, що не може з нею бути, бо вона йому все розповіла, все про своє життя, що коли зустрічалася з ним, то спала і з нами, що вона просто ненормальна, що їй треба лікуватися, а залетіти вона могла від кого завгодно; пауза...

«До чого тут я? До чого? Я ж її любив. Хіба я винен, що вона така...» — плаче він і захлинається слізьми.

Ми з Декою оторопіло зиркаємо один на одного, не маємо жодних слів. Я кажу математику: вали звідси; він вибігає з туалету, як ошпарений. Повертаємося в общагу, мовчимо. Все набагато складніше, ніж думалося. Кажу, треба поговорити з Юлею, але Дека мене трохи роздратовано перебиває: «Досить про це». Ми завалюємо до мене, закурюємо. На магнітофон ставлю касету Doors. Дека виглядає страшенно потухлим. Не можу догнати — чого він гризеться. Юлі ми так і не допомогли, говорю ніби ненароком, але Дека на мої слова не реагує. Намагаюся жартувати й говорити на іншу тему, бо дратує парити себе тим, що не здатний змінити, бо це перетворюється на дешеву, хирляву скорботу, яку сам собі нагнітаєш. Я розповідаю Деці, як марудно тут живеться після того, як він виїхав до Чернігова, що Хо-хо став зовсім лінивим, зрідка проводить у рекреації гулянки, що дівчата стали менш розпущеними, а пиятики не такими гарячими й веселими, як були раніше. Може, бляха, ми дорослішаємо й стаємо занудними? як думаєш, старенький? Дека знову мовчить і це починає мене харити, бо я, врешті-решт, не з мумією розмовляю, а зі своїм другом. Обурююся з приводу цього, кажу: ти виглядаєш так, ніби у твоїй дупі гниє член, розслабся, ти й так нічого не змі...

«Я заберу її».

Від почутого я мало не випадаю в осад. Не до кінця доганяю сказане. Перепитую, що він мав на увазі. Дека кидає на мене замислений, осудливий погляд, каже, що Юлі так жити не можна, вона заслуговує на краще. Дивлюся на стіну над своїм ліжком, де написані слова чотирнадцятого Далай-лами: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причини, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Улюблений вислів Деки, раніше він його часто цитував, а зараз, бачу, не до цього.

«Що означає — я заберу її?» — запитую в нього.

Дека одразу змінюється, стає несподівано веселим, підводиться з крісла, Підходить до вікна, відхиляє політичну карту світу, від чого приміщення наповнюється денним світлом. Я розглядаю його профіль, здається, він ні про що не думає, ніби його цікавить лише те, що вдалині перед очима.

«Вона буде моє дружиною», — говорить він твердим і впевненим голосом, немов сподівається, що його волі перечитимуть. У когось із нас поїхав дашок — думаю про себе. Дека, мабуть, відчуває мою внутрішню недовіру та збентеженість, бо поривається піти. Не затримую його, бо день сьогодні й так вийшов трохи дурнуватий. Коли залишаюся сам, падаю на ліжко і довго думаю. Ніяк не можу зрозуміти, що означає цей жертовний жест Деки щодо бідолашної Юлі: милосердя? любов? відданість дружбі, яка зобов'язує його ось так її порятувати? Йому видніше; зрештою, Дека давно знає Юлю, відчуває її глибше від будь-кого. Я беру том Карпентьєра й намагаюся читати, але на першій же сторінці ніяк не можу второпати, що читаю, оскільки думки зайняті іншим. Дека приїхав зовсім іншою людиною, ніж був раніше, минуло небагато — лише кілька місяців, і за цей час він помітно віддалився. Згадую наші прекрасні минулі дні й кисло усміхаюся: раніше ми нічим особливо не переймалися, могли бути несерйозними, або ж надто серйозними, але це одразу розвіювалось, ми робили все, що нам заманеться, і наша спокійна байдужість, наша дитяча віра у власний, дилетантський, нафантазований Тибет благословляли на це й надихали нашу безтурботність.

Друга година дня, пора обіду. Страшенно не люблю цей час, бо все ніби зупиняється, застигає, а ще — як на зло — поволі подає голос дикий голод, хоча на нього навчився не зважати. Через годину, якщо нічого не поїм, болітиме голова. На електроплиту ставлю надійного друга — чайник, окріп, як завжди, трохи допоможе. Можна було би пройтися по сусідах, знайомих і в одній із кімнат на шару поїсти, але цю думку проганяю — зроблю це тоді, коли жити стане зовсім нестерпно. Попиваю окріп і читаю Карпентьєра. У скронях болить, не знаю, як цьому зарадити. Відкладаю книгу, хочу заснути. Дрімати заважають звуки не знати, якого походження, які то приглушуються, то сильнішають; все це народжується і зливається в ціле від балачок, гримання дверей, магнітофонної музики, якими наповнені стіни общаги, від того, що в блоці вовтузяться мої сусідки, які миють посуд; гримлять тарілки, шумить вода в крані.

Як усе це набридло. Щодня одне й те саме: монотонні обличчя, усмішки, кислі міни незадоволення, ті самі звуки, ті самі думки та бажання, ті самі запахи з кухні, той самий інтер'єр. А хочеться мандрувати, відвідувати інші міста й країни, розмовляти з іншими людьми (спостерігати за ними, за їхніми турботами, роботою, радощами), хочеться нових вражень, аби не зациклюватися на минулому й теперішньому. Тепер я розумію, чому американці (на відміну від нас, українців) такі безтурботні, бо багато подорожують і пхають носа в різні куточки світу; тому не мають часу надто довго перейматися історією та іншими хріновинами, що пов'язані з минулим. А ми, дурні та нещасні, завжди копирсаємося, ніби кури на смітнику, у своєму минулому, скиглимо, що нам влаштовують голодомори, масові репресії, геноцид, переслідування, трахають по повній програмі. Так що це притаманно не тільки мені одному — заспокоююся — це притаманне цілій нашій задрипаній спільноті: власним минулим вводити себе в депресію.