Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев. Страница 26

Цю розмову я не раз повторював у думках. З того часу, як американець спровокував смерть трьох юнаків, я прагнув зустрітися з ним і пред'явити йому рахунок.

Відтоді спливло багато води, а вода розмиває все, в тому числі й зненависть. У нашій професії почуття — не найголовніше. І все-таки, коли Сеймур згадав тоді ім'я Томаса, це відіграло певну роль… Давні спогади знову прокинулись, і я визнав, що помилився: ця людина ще не потрапила до моргу, навіть у переносному розумінні.

Томас. Дипломат середнього рангу, або розвідник середньої руки. Звичайна агресивність нікчеми, який прагне чимось стати. Серія рішучих, грубих дій у Чілі й Нігерії, що закінчилися майже катастрофою. Майже — бо нікчемі було надано останній шанс. Його призначили культурним радником у Софію. Томас і культура… А чому б ні: фасад завжди має бути протилежний змісту. Томас міг би животіти тут, прикриваючись звичною ширмою жвавого, але нікому не потрібного листування. Міг би сидіти непомітно, чекаючи, поки забудуть про його давні провали. Та він не бажає вичікувати. Він прагне блиснути, взяти реванш, знову опинитися нагорі. Так у маленькій голівці цієї нікчемної людини виникає велика ідея: одержати цінну інформацію, використавши тимчасово замороженого агента. Щоб застрахувати агента від викриття, основний хід прикрили запобіжними варіантами, залучивши нових осіб, що часто навіть не підозрювали про характер відведеної їм ролі.

Томас розуміється на тонкощах своєї професії. Однак повністю не уявляє собі обстановки в нашій країні. Самовпевненість приводить його до ризикованих рішень, нетерплячка підштовхує до непродуманих дій. Він навіть не припускає, що операція закінчиться неминучим крахом, він певен, що крах може настати пізніше, коли відзначений і увінчаний лаврами Томас дістане якесь приємне призначення на Захід.

Цей самовпевнений чоловічок і гадки не має про те, що провал його вже підготовлений і запрограмований нашими службами. А коли він, нарешті, збагнув, що все йде не так, як він думав, то знищує кілька душ, аби врятувати себе.

Я вважав, що він не врятується, та, виходить, помилився. Державний департамент викинув його із своєї системи, проте розвідувальне управління не забуло про нього. ЦРУ не залишає своїх людей на вулиці, навіть коли вони виявляються не дуже кваліфікованими працівниками. Для другорядних є другорядні завдання. Цій людині надали можливість дослужити до пенсії на одному із складів «Інтерармко».

Глухий кут — скаже хтось. Золоте дно — зауважить інший. Мабуть, обидві оцінки правильні. Золото найчастіше видобувають у глухих закутках. Якщо почнеш видобувати його на площі перед кафедральним собором, не виключено, що довкола збереться натовп.

Незважаючи на те, що цим типом мені довелося займатися досить довго, я його майже не бачив, крім одного-єдиного разу, та й то здалеку, на вокзалі в Стамбулі. Знаю його переважно з фотознімків із службового досьє: дрібненький чоловічок з добродушним обличчям — банальна зовнішність, так само, як і все інше, включаючи бездоганний синій костюм, повсякденну уніформу більшості дипломатів. Зовнішність без відмітних ознак — це тільки плюс у нашій професії, де не дуже бажано, щоб тебе помічали, а ще менше — запам'ятовували.

Зараз, коли я зблизька крадькома спостерігаю за його жвавим обличчям, я б не сказав, що воно зовсім без відмітних ознак. Маленькі жовтуваті очиці з мінливим відтінком дивляться на вас, коли ви уникаєте їх, і уникають вас, коли ви дивитесь на них. Невеликий гостренький ніс надає блідому круглому обличчю якогось хлоп'ячого виразу. Маленькі, ледве помітні зморшки навколо очей і губів. І, нарешті, також не дуже помітний тик — час від часу він швидко моргає, наче в око йому потрапила порошинка.

Томас і Сандра сидять навпроти мене й Мод. Ерліх і Дейзі окупували третій бік столу, а четвертий віддано кельнерові. Користуючись такою нагодою, офіціант із спритністю ілюзіоніста підкочує й відкочує візочки з холодними закусками, ставить і забирає всілякі страви, запалює спиртівки й обсмажує на вогні облиті алкоголем шматки м'яса. Дами з неприхованим задоволенням спостерігають за його діями, а Томас, зневажливо одвернувшись, стиха розмовляє з німцем.

Якщо не зважати на атракціони кельнера, вечеря минає трохи вимушено, як це буває, коли людям нема про що особливо говорити. Спроба Дейзі пожвавити розмову темою про сонячні виверження, очевидно, щойно почерпнутою із «Штерна» чи «Квіка», обмежується її млявим монологом. Нікого за столом не цікавлять сонячні виверження. Компанія зосереджено їсть — тільки подзенькують прибори та зрідка лунають короткі репліки.

— Печеня Шатобріан — просто чудо, — констатує Сандра.

— Ще б пак, за такі гроші, — зауважує Томас.

Знову дзенькіт приборів, знову пусті фрази.

— Чому немає музики? — питає Дейзі.

— Тому що дирекція поважає клієнтуру, — відповідає Ерліх.

— Віденський вальс травленню не зашкодив би, — заперечує дівчина.

— Так, справді. Я помітив, що шлунок краще працює під музику, — добродушно підтверджує Томас.

— І тому, коли ми чуємо віденський вальс, нам уявляється запах віденського шніцеля, — бурчить Ерліх, який трохи не в настрої.

Відколи нас відрекомендували один одному, Томас не промовив до мене ані слова, та я відчуваю, як він під час вечері потай вивчає мене. Удаю, ніби не помічаю цього, наче він зовсім не цікавить мене. Сандра значно цікавіший об'єкт для спостережень, однак і тут треба стримуватися — з усього видно, що вона подруга Томаса. Вони прийшли разом: дама, щоб не виглядати вищою за свого кавалера, взула позолочені босоніжки без каблуків. Томас був у чорних черевиках з шестисантиметровими підборами.

Є чимало людей, для яких низький зріст аж ніяк не є джерелом прикрих переживань. Є й такі, що сприймають це хворобливо, але заспокоюють себе тим, що багато знаменитих осіб також були невисокі на зріст. А Томас, мабуть, належить до людей третьої категорії. Тих, що вважають себе скривдженими долею.

Я ліниво розмірковую про це, машинально пережовуючи черговий шматок м'яса і намагаючись не дивитися на чоловіка навпроти й на даму поруч нього. Є й без них куди дивитися — збоку від мене простяглися широкі вікна ресторану, з яких відкривається чудовий краєвид, точніше — краєвид безодні. Ресторан «Інтерконтиненталь» міститься на останньому поверсі хмарочоса; звідси, з висоти пташиного польоту, можна милуватися довколишньою місцевістю, але, звичайно, вдень, бо зараз видно лише темне провалля та ще десь далеко внизу яскраво освітлену стрічку шосе.

За кавою заведено переходити до ділових розмов, тож коли кельнер у білій жилетці церемоніально розставляє мініатюрні чашечки і йде, я сподіваюсь почути щось на зразок: «Е, панове, чим можу бути вам корисний?» або «Наскільки я зрозумів, містер Каре цікавиться нашими виробами?»

Проте всі п'ють каву у мертвій тиші, наче розуміють, що привід для вечері відпав, і, отже, вечеря втратила сенс. Тільки Ерліх щось говорить, звертаючись до Томаса, але робить це пошепки. Чоловічок у відповідь лише киває головою. Настає час розраховуватися. Плачу я — не з надмірної щедрості, а тому що перехоплюю багатозначний погляд Мод. Ніхто не заперечує.

— Рибка не клюнула, — зауважую, коли Мод веде свій «мерседес» до Кельна із звичною швидкістю — вельми помірною.

— У мене таке враження, наче це вас тішить, — сухо відповідає жінка.

— Сеймур іще щось вигадає, — байдуже кидаю я.

Не можу ж я їй пояснити, що мій особистий план не має нічого спільного з їхніми планами і що, незалежно від того, клюне рибка чи ні, двадцять дев'яте число вже не за горами.

Минаємо Бонн і виїздимо на трасу. Мод трохи збільшує швидкість, зосереджено вдивляючись у асфальтову стрічку, освітлену фарами. Я неуважливо дивлюсь, як проносяться повз нас темні силуети дерев. Тиша й поганий настрій. Все-таки в моєї дами є одна дуже гарна риса: вона мовчки гамує своє роздратування, замість зганяти його на мені. Тільки коли ми вже заходимо в готель і сідаємо в ліфт, Мод каже: