Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев. Страница 30

Атож. Обідатимемо, базікатимемо вибиратимемо десерти. Справді, сьогодні намічається такий самий день, як і попередні.

— Підтримати компанію? Чому ж ні, люба. Ви ж знаєте, моє хобі — підтримувати комусь компанію!

— Цього я не знала, але гадаю, що краще починати день усмішкою, аніж набурмосеним видом, — лагідно відповідає дама. І, щоб дати мені привід усміхнутися, додає: — Гадаю, що після зустрічі, яка на мене чекає, розвиток подій значно пришвидшиться.

Стара пісня. Розвиток подій пришвидшиться… ще кілька днів… Почувайте себе як на канікулах. Поверніть мені мій старенький «БМВ», а потім, коли хочете, пришвидшуйте собі події!

Наприкінці тижня — від п'ятниці до неділі — готель «Європи» переповнений, а в інші дні майже порожній. Спускаючись униз, щоб зустріти Франка, я виявляю його в безлюдному холі.

Франк вислуховує моє пояснення, схвально киваючи головою, після чого зауважує:

— Ну, якщо треба зачекати, то ходімо в ресторан. Я помітив, що в ресторані час минає значно швидше, ніж у такому нудному місці, як цей хол.

Він рішуче підводиться, але в цю мить озивається дівчина-адміністраторка:

— Ресторан зачинено, пане.

— В такому разі дайте нам чогось випити.

— Будь ласка. Що ви бажаєте?

Досягши свого, низенький червонощокий чоловік несе своє черево до затишного закутка над холом, що нагадує ложу. Трохи згодом хлопчик з буфету приносить нам напої. Франк умочує губи в запітнілу склянку, задоволено прицмокує й зауважує:

— От бачите, навіть під час найприкрішого застою можна знайти вихід.

Він пильно дивиться на мене маленькими хитрими очицями й додає:

— У мене таке передчуття, наче ви вже знайшли вихід. — І, жартівливо насварившись пальцем, провадить далі: — Не заперечуйте. Я зрозумів, що наша Мод працює на вас.

— Мені здається, що…

— Нічого вам не здається, — обриває мене гість. — І вам нічого не треба мені пояснювати. Я не з тих, хто вам дорікатиме за це.

Франк відпиває трохи з чарки і майже з побожністю говорить:

— Зброя! З таким товаром ніколи не буде застою!

— Не кажіть. Якщо переговори про роззброєння колись усе-таки дійдуть…

— Казки, дорогий мій, пусті балачки. Чи можете ви мені навести приклад із загальної історії людства, щоб хтось колись роззброївся?

Чорні очиці дивляться на мене насмішкувато, немов чекають відповіді, а я дивлюся на склянку з віскі й на два маленькі айсберги, що плавають у жовтій рідині.

— Зброя — це перше, що створила людина, і, певно, буде останнім, — гугнявить Франк, тягнучись до чарки.

— Гадаю, що все-таки спочатку людина створила знаряддя праці.

— І помиляєтесь. Між знаряддям і зброєю немає ніякої різниці. Камінь чи ломака використовувались насамперед не для праці, а для вбивства. Хіба ви не пам'ятаєте: «І рече Каїн брату своєму Авелю: ходімо в поле. І прийшовши в поле, Каїн накинувся на свого брата і вбив його. І питає господь Каїна: де твій брат Авель? — А той відповідає: не знаю, я не сторож братові своєму». Перше вбивство й перша брехня! Це дуже важливо в даному випадку, друже.

— Важливіше, ніж убивство?

— Так, навіть ніж убивство. Брехня засвідчує, що людина добре розуміла суть того, що вчинила, й тому намагалася приховати свій вчинок. Саме в цьому й полягає злочин. Тварина не має моральних критеріїв, вона вбиває з біологічної потреби. А людина вбиває нехтуючи власними критеріями або критеріями свого бога, — це одне й те саме. Злочин, дорогий мій, народжується одночасно з людиною. Його сотворила, розвинула й удосконалила саме людина, а не кішка. Такий зміст і така суть усієї історії людства.

— В тому числі і заокеанської?

— Не бачу, чому заокеанська історія повинна бути винятком.

— Але ж у вас були Едісон, Франклін, Томас Пен…

— Звичайно. Перші двоє — винахідники, а третій — демагог. Без винахідників розвиток сучасної техніки, надто збройової індустрії, був би немислимий. А щодо демагогів — вони потрібні, щоб прикривати суть того, що роблять військові. Одні базікають, тоді як другі вбивають. І в цьому — вся історія людства: десяток красивих фраз і гори злочинів.

— А ви дивитеся на світ досить песимістично, — кажу я, похитуючи в пальцях склянку з двома айсбергами.

— На світ — можливо, — киває він. — На світ — таки напевно. Та тільки не на бізнес. Адже ваш бізнес базується саме на цій механіці: поки існують люди, будуть і злочини, а для злочину потрібні інструменти. Зброя!

Він машинально хапає склянку, але вона уже порожня. Це відкриття разом з іншим відкриттям — у холі знову з'явився кельнер — наштовхує його на певні висновки:

— Чому ви не п'єте свій скотч? Тоді я зможу зробити нове замовлення.

— Щось мені не дуже… ми звечора трохи перебрали, — виправдовуюсь я. — А втім, можна ще одну порцію, тільки з пляшкою «спрайта».

— Віскі з лимонадом? — дивується Франк. — Такого я ще не чув.

Якраз непогано, можете покуштувати.

— А чому ж ні! Нове трапляється не так часто, отже, не слід нехтувати такою нагодою.

Коли приносять замовлене, він оцінює мою імпровізацію з поблажливим схваленням:

— Знаєте, нічого. Таке враження, наче воно освіжає.

— Що ж, не завадить трохи освіжитися після отих ваших похмурих просторікувань, — зауважую я і в свою чергу п'ю суміш.

— Люди, дорогий мій Каре, живуть або день у день дуріючи, або ж так уже розваживши, наче в них попереду ще століття. Ви, здається, належите до другої категорії. Не хвилюйтесь, ви не проживете століття. Похорон — і ваш, і мій — відбудеться задовго до кінця світу й навіть — будемо сподіватися — задовго до того, як сюди прийдуть китайці.

Він вихиляє свою чарку, каже ще щось утішливе й замовляє знову. Напій, можливо, не такий уже й смачний, та принаймні холодний, а надворі спека, тому замовлення доводиться раз у раз повторювати. Ми п'ємо вже по п'ятій чарці, коли я дозволяю собі зробити дружній докір:

— Виходить, ви відкидаєте будь-яку еволюцію, шановний Франку.

— Чому? А еволюція зброї? — ображено заперечує червонощокий.

— Колосальний розвиток! — погоджуюсь я.

— Зовсім нікудишній, — гугнявить гість, який, певно, не має звички погоджуватися з співрозмовником.

— Від кам'яної сокири до атомної бомби! Колосальний розвиток, — наполягаю я.

— Зовсім нікудишній, — повторює Франк. — Еволюція, так. Але на основі дурної короткозорості.

Його очиці блищать — може, від алкоголю, — коли він запитує:

— Здогадуєтесь, у чому помилка?

— Ризикуючи вас засмутити, Франку, визнаю, що не бачу її.

— Нічого дивного. Загальна короткозорість тепер звичайне явище. Ви навіть не усвідомлюєте, що ваша атомна бомба досить примітивна зброя. Дикунська, так. І не в моральному розумінні, а в буквальному. Бо людина, будучи від природи тупицею, навіть в епоху технічної революції мислить як тупиця, тобто в двох вимірах, виходячи тільки з кількісних критеріїв. Камінь замінили кулі і ядра, це те саме каміння, хіба що воно тепер летить далі і вбиває більше людей. Потім, аби мати змогу знищувати більшу кількість людей, винайшли вибухівку, снаряди. Згодом з цією ж метою снаряди ці роблять дедалі важчими, аж поки кретинізм з «Великою Бертою» підказує, що механічне збільшення розмірів є безглуздям. Тоді виникає ідея скидати снаряди згори, і от ви маєте авіабомбу. Думка тупиці й далі йде традиційним шляхом — як одним вибухом знищити щонайбільше людей, — і звичайна бомба переростає в атомну. І лише коли тупиця виготовляє таку кількість бомб, якої вистачить, щоб ліквідувати всю планету, десь у його двовимірному мозку виникає здогад, що він ішов не тим шляхом: традиційний критерій — убивати якнайбільше і якнайшвидше — можливо, не найкращий.

— Добрий чи поганий, але іншого я не бачу, — відповідаю я й підношу чарку.

Червонощокий машинально робить те саме, потім витирає носовичком спітнілий лоб, ховає носовичок назад у кишеню піджака й замислено дивиться на мене, наче розмірковує — чи варто марнувати час на таку розмову.