Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев. Страница 54

Ці думки виникають у мене між іншим, поки я мчу вузьким проходом між автомобілями. Потім думки про Мод взагалі перестають мене хвилювати, мою увагу привертає дещо важливіше. Тільки-но я звернув за ріг, як одна з автомашин, що стояла там, рушає слідом за мною. Звертаю на першому ж перехресті й бачу, що сірий БМВ іде позаду. Енергійно натискаю на акселератор, ризикуючи наскочити на випадкового перехожого. Машина позаду також збільшує швидкість.

Знову поворот. Потім ще один. І тут я бачу ще один БМВ, який, певно, чекав мене, бо над кермом тупа фізіономія Мура. Сильніше натискую на педаль газу, та чорний автомобіль Мура невідступно їде за мною.

Сірий БМВ зник. Не дивно, якщо я обізнався, — курйози безвиході: тікаєш від уявного переслідувача, а наражаєшся на справжнього.

На наступному перехресті збираюсь звернути, але там вулиця з однобічним рухом. А далі… Далі бульвар: світлофори, пішохідні доріжки, поліцейські — кінець високим швидкостям, якщо не хочеш, тікаючи від військових властей, потрапити до рук федеральних. Виїжджаю на бульвар і знову бачу сірий БМВ, цього разу вже попереду. Отже, я не помилився. Навряд чи треба нагадувати, що чорний автомобіль і досі позаду. Можна заспокоїтись: тепер я влаштувався зручно, мов скибка ковбаси в бутерброді.

Ці типи, мабуть, підтримують між собою радіозв'язок. Очевидно також, що їх не двоє, а троє, бо трохи згодом ліворуч з'являється жовтий «порше», рівняється зі мною і вже не відстає. Я — наче в пакеті.

їду повільніше. Це примушує моїх конвоїрів також зменшити швидкість, що викликає нарікання водіїв позад нас, особливо на адресу жовтого «порше». Деякі машини сигналять, але безрезультатно. У чоловіка, що сидить за кермом «порше», такий самий тупий і нахабний вираз обличчя, як і в Мура. Авжеж, на цих людей звукові ефекти не впливають.

Становище здається безнадійним. Та я переконаний, що зовсім безвихідного становища не буває, тому й далі спокійно посуваюсь у центрі пакета, пильно стежачи за обстановкою. Мабуть, коли б я трохи краще знав Майнц, то ця трійця вже тільки б мене й бачила, та що вдієш — не можна знати всі міста, як свої п'ять пальців.

Довгождана нагода виникає перед одним з чергових світлофорів. На стоянці біля тротуару звільнилося місце, і я негайно притуляюсь там, даючи змогу сірому БМВ проминути перехрестя, а двом іншим дурням сушити собі голову над тим, що їм робити, — адже не може автомобіль зупинитися ні з того ні з сього на шосе із жвавим рухом, та ще й на очах у поліцейського!

Отже, я припаркувався, а вони — хоч-не-хоч — їдуть далі в загальному потоці. За мить рушаю знову, звертаю праворуч і піддаю газу. Погано, що на центральних вулицях не можна весь час тиснути на акселератор, бо попереду їдуть інші автомобілі. Погано й те, що я вже не знаю, де я, втратив будь-яку орієнтацію. А найгірше, що в бензобаці залишилося зовсім мало пального.

Знову звертаю праворуч і нарешті опиняюся в більш-менш знайомих місцях. Вулиця спускається вниз, через неї перекинутий бетонний міст. Згадую цю вулицю. Вона веде до окружного бульвару.

Знайомі місця й… знайомі люди. На наступному перехресті переді мною несподівано вигулькує жовтий «порше», а на хвості знову зависає Мур. Сірий БМВ теж не забарився підперти мене зліва. Мої супутники помінялися місцями, що ж до всього іншого, компанія не змінилася.

Чемна, спокійна компанія. Нічого спільного з отією гонитвою в пригодницьких кінофільмах, перекиданнями, небезпечними поворотами, космічними швидкостями й пекельним вищанням гальм. Три автомобілі повагом посуваються вперед, тільки я в трохи незручному становищі: ніяк не можу розірвати цей пакет.

А може, все-таки є якийсь вихід? За кілька метрів до виїзду на окружний бульвар вмикаю правий поворот — усе цілком нормально, тут обов'язковий поворот направо. «Порше» попереду робить те саме й завертає, як цього вимагає знак, а я, знехтувавши знаком, порушую правила. Тепер я можу збільшити швидкість і податися до «Хілтона». Знову вмикаю правий поворот, сподіваючись трохи спантеличити переслідувачів. Мені треба виграти кілька секунд, не більше, але де ти їх візьмеш! Стрімко звертаю на алею, що веде до готелю; так само стрімко проминаю центральний вхід, знову опиняюсь на бульварі, рухаючись тепер у зворотному напрямку, різко повертаю до «Хілтона» і в'їжджаю в готель, або точніше — в його підземний гараж.

Ставлю «мерседес» на перше вільне місце, що потрапляє мені на очі, вискакую з автомобіля, стрибаю у ліфт і опиняюся в холі. Знову знайоме місце. Та цього разу, на щастя, без знайомих людей.

У холі, як і слід було, сподіватися, в цей обідній час — справжній шарварок: тут і відвідувачі трьох ресторанів, і групи туристів. Отже, для мене не становить ніяких труднощів, кинувши погляд на центральний вхід, вислизнути крізь службові двері. Хоч моїх переслідувачів ніде не видно, все ж не думаю, що своїм раптовим маневром я виграв більше кількох хвилин. Ці нахаби, певно, вже виявили мій автомобіль і в цю мить, можливо, шукають мене в холі. Тож треба негайно зникати.

«Хілтон» з його підземним гаражем, може, й зручне місце для короткочасного переховування, але далі залишатися тут не можна. Надворі обстановка ще більш несприятлива. Попереду — порожній тротуар окружного бульвару, де немає ні людей, ні магазинів, ні зручних закапелків. Позаду вздовж річки пролягає така ж безлюдна алея, де все видно за кілометр.

Єдиний порятунок — дістатися швиденько до великого пішохідного шляхопроводу, що веде до центру міста. Цей варіант мною передбачений з самого початку, тому не гаю часу на зайві роздуми й під прикриттям прибережної рослинності скрадаюся до сходів шляхопроводу.

Внизу — напівтемрява. Бетонні колони, сигаретні автомати, легкий запах аміаку — свідчення того, що поруч туалети. Лабіринт виглядає надійним, та коли когось шукають, починають саме з таких лабіринтів. Зверху, навпаки, все відкрито, перехожих на мосту можна побачити здалеку, а міст надто довгий, аби бути впевненим, що тебе не помітять, поки ти ним ітимеш.

І все ж я покладаю свої надії на шляхопровід. Там, угорі, збудовано великий бетонний павільйон, який при нагоді використовують для всіляких ярмарків. Той самий павільйон, де не так давно влаштовували виставку мінералів. Я б міг сховатися за ним і звідти стежити за сходами обабіч моста, не ризикуючи, що мене побачать, а на випадок чогось, швидко зорієнтуватися, в якому напрямку краще тікати.

Отже, в якому напрямку? І чи є взагалі якісь шанси вискочити? Я бачу, як від «Хілтона» рушають два БМВ, а з протилежного боку наближається жовтий «порше». Таким чином, і ті й ті сходи відпадають. Щодо втечі довгим мостом, то цей варіант я відкинув ще раніше. Я — пішохід. А щоб наздогнати пішохода, не треба навіть «порше». Для цього досить і роликів.

Ці роздуми не заважають мені вивчати двоє задніх дверей павільйону. Одні з них відімкнені. Корисне відкриття, бо мої переслідувачі вже піднімаються сходами. Втискаюсь у напівтемний коридорчик, клацаю запальничкою і бачу: ключ стирчить з внутрішнього боку дверей. Кручу його й вивчаю обстановку далі. В тісному приміщенні є ще одні двері, я без особливих зусиль відчиняю їх і пересвідчуюсь, що вони ведуть у просторий порожній зал. Коли покластися на свій зір і слух, там немає жодної живої душі. Та люди, які цікавилися філософськими науками, знають, що органи чуттів іноді дають нам помилкову інформацію про довколишню дійсність. Це так звана розбіжність між суттю і явищем. Отже, долаю спокусу вийти у світлий просторий зал, зачиняю двері й знову забиваюся в тісну напівтемряву. Що ж, тут я надійно ізольований від небезпечного зовнішнього світу, і водночас це не заважає мені стежити за подіями. Я не маю змоги діяти, однак можу вичікувати. А в цьому я фахівець.

Та не минуло й десяти хвилин, як я відчув, що обливаюсь потом і можу розтанути від спеки, — така пекельна задуха н цьому темному коридорі. До всього ще й в кутку звалено якісь коробки з нітрофарбами; від них тхне ацетоном. І я вирішую прочинити двері в зал. Та нараз вони відчиняються самі, й на порозі стає чоловік у сірому костюмі.