Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро. Страница 21

— Мула, ти маєш дітей?

Він на секунду вкляк розгублено, опісля побіг до своєї кімнати, загримів там шухлядами, пішов на кухню, зазирнув під стіл, піднявся на горище, затупотів там, спустився назад захеканий і мовив:

— Ні, здається, не маю.

— Мула, а пам’ятаєш, скільки твоя тітка заплатила тому лікареві, що лікував довго, а потім вирвав твій хворий зуб?..

— Більше, ніж коштує новий телевізор, — відповів, помізкувавши, Мула.

— Друже, а від кого охороняє наші кордони невидимий прикордонник? — знову поцікавився я в товариша.

— Н-не знаю, — сказав він. — Мабуть, від ворогів.

— Тоді скажемо, нехай віддадуть цей наш старий телевізор прикордонникам, — запропонував я. — Нехай ті полагодять його та дивляться на своїй заставі. Там він буде корисніший, ніж тут, а миску з яблуками можна лишати на столі.

— Гаразд, — погодився Мула й заспокоївся.

Ми з піднесенням і радістю спостерігали, як робітники виносять важкий дерев’яний ящик телевізора з нашої хати. Мула та я були горді з того, що тепер і ми якось прислужилися нашому народові й державі. І на далекому карпатському, а може, сумському кордоні вдячний прикордонник, а може, одразу кільканадцятеро вдячних прикордонників, хаваючи окрайці хліба, дивитимуться новини по нашому нехай старому, але чесно сплаченому в рахунок податку телевізору.

Податкові інспектори й собі були щасливі, що недаремно до нас завітали, потисли нам руки й подарували дві невеличкі яскраві книжечки, які називалися однаково: «Податкові казки».

— Це ми друкуємо для дітей, — сказали нам інспектори, — але ви зрозумієте.

— Я читати не вмію, — пожалівся своїм мелодійним, майже дитячим тенором Мула.

— Нічого, — заспокоїв його інспектор в окулярах, — там картинок багато — подивишся.

— Подумайте до завтра добре, — сказав нам на прощання чоловік у шкірянці, — а то може бути пізно: прийдуть злі дяді і зроблять вам велику каку.

«Невже в нього теж щось із головою?» — подумав я.

Наші несподівані гості знов завантажилися до свого автобуса, розмовляючи дуже голосно. Ми з Мулою почули, як один інспектор говорив іншому:

— Не вміє читати!.. Хіба такі бувають?

— Та ти ж видів — вони придурки, — відповів другий.

Розчулено помахавши їм на прощання руками, ми з Мулою прибирали з підлоги качанчики поїджених хробами яблук і вирішили лягти спати, бо робити нам сьогодні було вже нічого.

Я лежав на своєму ліжку й не міг задрімати, бо в розтрощених шибках гудів вітер, а під вечір мене стали діставати комарі. Мула теж не спав, і я чув, як він ходить уперед-назад по своїй кімнаті, і під його ступнями риплять дошки підлоги.

Уже пізно ввечері я завісив розбите вікно старим простирадлом і нарешті заснув: у мене на душі було спокійно, і я передчував, що все у нас із Мулою буде добре.

Серед ночі мене розбудили чиїсь голосні розмови, гуркіт якоїсь техніки надворі, і все це, здається, прямувало до нашої хати. Я розплющив очі й побачив, що крізь простирадло на вікні до моєї кімнати світить прожектор, і в кімнаті було видно.

Я встав з ліжка, протираючи очі, розгублений і радісний, та подумав: «Ось воно, те добре, що я передчував. Ми комусь потрібні. До нас прийшло це світло, і може, з ним повернеться наше сонечко, наша білочка та квітка — наша дівчина…» І тепер, коли ми з Мулою летимо, розслабившись у зручних сидіннях омріяної машини, я знаю, що тоді не помилявся.

Раптом з кімнати Мули почувся дзенькіт скла, неголосний зойк (так зойкає Мула, коли обпечеться біля пательні), гуркіт, тупотіння (це він, мабуть, через щось перечепився)… Двері до мого покою відчинилися, і в одвірку виник Мула з великими переляканими очима. Він постояв так кілька секунд і нарешті заговорив захоплено:

— Там хтось пляшками з бензином крізь вікно кидається!..

— Друже, перестань, — почав заспокоювати його я. — Хто буде витрачати дорогі пляшки і ще дорожчий бензин на нас із тобою?

— Та от, — мовив він, — переконайся, — і Мула повернувся до мене спиною.

Вбраний він був у свою улюблену ватяну куфайку, в якій зазвичай спав, бо не любив ковдр, а в нашому будинку в ці весняні ночі було ще прохолодно. Так от, куфайка ця в нього на спині й на рукавах ззаду справді горіла!.. В цю мить у моє вікно теж щось маленьке й темне залетіло, але зашпорталося в напнутому простирадлі, зірвало його з вікна, повалило на підлогу і під простирадлом несильно вибухнуло та спалахнуло.

— Здається, нам треба йти геть, — сказав я.

І тут наш будинок раптом здригнувся так, що ми ледь не попадали на підлогу, а зі стелі нас добряче притрусило тиньком. Для Мули це було непогано, бо вогонь на його куфайці згас, а лишилися тільки смужки диму.

Ми побігли в коридор, але двері хтось підпер знадвору, і вийти з хати не вдалося. Тоді знову нашу оселю спіткав потужний удар, і ми з Мулою побачили, як одна зі стін затрусилася, пішла вся тріщинами, у ній утворилась діра, і з неї пробивався теж промінь жовтого світла, а в дірі ворушився, мов гігантський хробак, металевий прямокутний ківш бульдозера.

Бульдозер завив двигуном, трощачи нашу веранду, ми з Мулою глипнули один на одного вже трохи перелякано та вигукнули водно: «До підвалу!» І справді, побігли та спустилися туди, зачинивши за собою важку дубову ляду, яку я змайстрував, ще коли жила бабця.

У цьому підвалі, або ж льосі, було безпечно. Мула зберігав тут свої яблука, а в мене тут була гасова лампа і стіл, і ще — кілька аркушів чистого паперу, олівців та кулькова ручка із чорним стержнем — найбільша гордість моєї словесної лабораторії.

Сидячи в льосі, ми запалили гасову лампу, їли яблука й розмовляли, а над нами біснувався бульдозер. За його кермом сидів, напевно, робітник, бо хроби і продавці не вміють керувати бульдозерами, не кажучи вже про босів, а робітники, якщо їм добре заплатити, можуть діяти ще жорстокіші речі, ніж хроби.

За якусь годину, а може, дві, бульдозер стих. Ми посиділи в підвалі ще трохи і вирішили вийти. Ми навіть не спробували відчинити знов ляду, а проплазували бічним ходом, яким до підвалу засипали колись з вулиці картоплю.

Нагорі був ранок, і вже щебетали на деревах у яблуневому саду та десь у небі птахи. Втомлений бульдозер стояв неподалік на дорозі, а нашого будинку не було. Над його руїнами ще курився порох, і ми з Мулою милувалися незвичним виглядом нашого обійстя, а далі, цікаві, пішли досліджувати рештки.

З-під уламків цегли подекуди стирчала присипана пилом рука, ніжка або й спущена пласка голова якоїсь із ґумових жінок. І це було кумедно, бо поруйнували ніби магазин іграшок або ляльковий дитячий будиночок.

Ми розчистили вхід до підвалу, і Мула виніс із нього цеберко з яблуками, а я натрапив серед сміття на лотерейний квиток.

— Дивись, — сказав я Мулі, — це вцілів один із тих квитків, що належали нашій дівчині.

— Це знову єдине, що лишилося в нас на згадку про неї, — мовив Мула.

Ми обережно випростали цей кольоровий шматочок паперу та, оскільки обидва бажали носити його з собою, розірвали квиток на дві частини й поховали в кишенях поближче до серця. Мула — до куфайки, а я — до своєї робочої теплої сорочки, яку зазвичай вдягав у вогкуватій словесній лабораторії.

Раптом ми зраділи дужче, бо побачили, що вцілів іще дерев’яний стовпчик поруч зі стежкою до нашої хати. Стовпчик, до якого причеплено нашу зелену трохи іржаву поштову скриньку, в якій замість свіжої преси повно павутиння.

Ми поставили цеберко з яблуками біля цього стовпа і самі посідали біля нього на траву, розмовляючи про те, який сьогодні чудовий день, яка гарна погода, і як співають птахи… Зовсім не так, як тоді, коли від нас пішла наша дівчина. «Той день, — казали ми, — був жахливий: холодний, сірий, вогкий, із мрякою, калюжами… І птахів у той день не було. Моторошно згадувати той день!» — казали ми.

Проте щастя ще раз посміхнулося нам, бо з дороги на наше обійстя приїхав великий, мов вагон, чорний джип, і з нього до нас вискочила вона — наша дівчина!