Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро. Страница 7

— Тут газу не є! — кричать з кухні. — Не штиня!

Пожежники тупцюють у коридорі. Раптом у дверях квартири навпроти клацає замок, вони прочиняються, виходить стара, тримаючи за колечко якісь ключі:

— А то… от сусіди нам оставляють. На всякий случай… А я… Вдома нікого нема. Син і нєвєстка пошлі… — усі обертаються й дивляться на неї, хтось ногою з брязкотом попихає складену ґратку до стіни.

— Дарма ламали, — кажуть газовики, що вернулись із кухні, — то, мабуть, на загальній трубі стик свистить.

— А тут от сасєдка ключі якраз принесла, — гигикає молодий пожежник, киваючи на розгублену стару, що стоїть капцями на трісках в поламаному одвірку. Командир пожежників плює на підлогу й каже:

— Паєхалі.

— А двері опечатувати? — говорять газовики. — У нас печатки не є.

— У нас теж не є, — буркає командир пожежників і йде, відставивши набік бабцю-сусідку. За ним — двоє його підлеглих в старих пожежних брезентах, наче дві скромні курки за хвацьким яскравим півнем.

За хвилю до квартири боязко заходить Мар'яна, за нею, з цікавістю озираючись, — молода жінка з короткою стрижкою і багатою мімікою, далі в одвірку з’являється високий хлопець із відеокамерою на плечі.

— Влад, ты пока что выломанные двери запечатли, — махає йому жінка, і хлопець, стиснувши губи в смужку, виходить з коридору. — О! Тут еще чувствуется запах! — підносить пальці до носа і тре пучки жінка. — Мене звати Настя, — переходить вона на українську, звертаючись водночас до всіх у коридорі, — телевізійна патрульна служба…

До Мар’яни її щебетання долітає як у глибокий колодязь — зверху і дуже невідповідне, чуже її внутрішній тиші. «Вы, я так понимаю… я вас спрошу, запитаю, а вы скажете… сейчас мы запишем тут синхрончик… витік газу стався на вулиці Замкового Саду… завдяки пильності мешканців…»

Коли знов і вкотре настає вечір, коли вона йде назустріч вечорові, коли її очі напіввідкриті, Мар'яна бачить себе в його помешканні. В її руці — два ключі від дверей зламаної оселі, яку тепер охороняє вона, хоча це смішно: як оселю вечора можна охороняти?.. Тут на підвіконні, за фіранками, з’являються глиняні відбитки чиїхось облич, що так подібні на котячі, і Мар’яна бачить чергу заклопотаних людей, що ніби стоять у метро, і кожен кидає жетончик, мимохідь занурює обличчя в м’яку глину, їде, а глина твердне. «Відбитки часу, повз який ми рухаємося. Ми є майстрами ескалаторів, ми точно знаємо, де слід стояти, щоб побачити захід сонця», — вона підводить очі до стелі, намагаючись знайти там залишки води з перекинутої склянки (о, невже вона ще шукає, невже вона не перейшла?! Невже це її ще турбує, — ця подібна на правду імпровізація, одноманітне довільне розташування предметів: перекинута склянка, засохлі калюжки, біла сіль по краях…). Бачиш, Мар’яно, як легко вжитися в свій час. Ти просто його уважно розглядаєш, і невдовзі — ти там, і зовсім скоро ти дивишся на себе вже з нього — з цього часу, і бачиш у ньому себе, — а це дзеркало, йому немає кінця.

А на стелі замість… — моря. Саме кілька морів, вона в цьому впевнена.

Тепер ти мусиш іти до моря, Мар'яно. Саме так. Рухатись до моря — це прагнення кожного, паломництво, хадж.

Вона підходить до діжки з фікусом, що стоїть у вітальні, дивиться уважно на нього, її обличчя сяє любов’ю, так, наче зараз вона грає для дітей вічну й розвиваючу «Місячну сонату». Мар’яна звичайна, вона проста, у неї ледь пломеніють щоки.

— Це фікус, — каже вона. — І там, нагорі, у мене… теж фікус, — вона вдивляється в його листя й бачить його структуру, волокна, що наче ледь уловимо рухаються, і тоді Мар'яна торкається дерева пальцем, переконуючись, що воно штучне, шматяне, хоч і посаджене на справжній землі, і ця китиця з дитячої шапочки — іграшка — є несправжньою, хоч і зроблена зі справжнісінької бавовни і пофарбована справдешнім хімічним барвником.

«Як чудово воно зроблене!» — тішиться жінка й прямує до кабінету, де візерунок на старих шпалерах пахне сухими водоростями. Вечір розчиняє її в собі, вечір поглинає Мар'яну цілком, і стає неможливо визначити, де в цім домі вечір, а де — вона. Тепер є очевидним те, що вечір — то властивість кожної окремої особи, і так само, як для нас насправді таємною є причина, чому Сонце зникає за видноколом, для Мар'яни є секретом, чому вечір відбувається одночасно для всіх.

Прийдешнього дня, у суботу, передавши чергування у зламаній (слід зізнатися, головно з Мар’яниної провини) квартирі сусідці з другого поверху, Мар’яна піднялася до себе, запакувала до картатої торби дідів костюм, кинула зверху його старий капелюх і почимчикувала на барахолку.

Життя складається з ритуальних рухів. Похід на барахолку був для Мар’яни одним із них. Ціна, яку правила жінка за костюм, не була високою, але й не низькою, тому продати річ швидко Мар’яна не сподівалась. Уже давно пішли з молотка й забулися килим, що висів у Мар’яниній кімнатці, дещо з посуду, була продана за оголошенням зайва швейна машинка, а цей дідів костюм вперто лишався в неї. Останніми часами жінка думала, що не випадково. Ще позаторік вона, повернувшись із барахолки рознервована, приміряла костюм на себе, вчепивши на додачу ще й дідові нагороди, і раптом несподівано відчула розпруження.

Може, дідо займався цим у цьому костюмі, чи вона раптом відчула себе іншою, не собою, чи так уявила собі приниженим діда, кониками якого часто була обурена й ображена. Тепер вона була в його костюмі, із його нагородами, владна над ним, як ніколи, і дідо не міг більше запропонувати їй на двадцятиріччя морквину, сказавши, щоб вона її берегла на всяк випадок, коли не знайде собі хлопа. Старий невідомо яким чином зробив з нею це: після своєї смерті змусив відчути орґазм вдруге після перших дитячих дослідів.

На барахолці Мар’яну багато хто знав, і вона зналася з багатьма. Продаж був також і приводом для спілкування, який завдяки проданим речам Мар’яна ніби втрачала.

Можна виокремити жінок, які стоять тут головно не для того, щоб позбутись непотребу й заробити, а й щоб отримати порцію сонця на кінчик носа й поспілкуватись із сусідками: тимчасовими й постійними. Це такий собі торговий поїзд, потрапивши в купе якого можна почути багацько життєвих історій. Продавши костюм, Мар'яна позбулася б цього приводу, і повинна була думати, що продаватиме наступного разу.

Що ж, того дня їй трапився вже інший танц-партнер у серпанку беззмістовних діалогів, вбраний у костюм, в якому ще позавчора перед дзеркалом вишивала вона, а до того в нього був залюблений дід, кажучи перед смертю, що не може забрати його з собою, тому не матиме нічого проти, якщо його поховають голим. Так-так, він безсоромно лежатиме в труні, затискаючи в руках замість свічки свого піндюра. «Уявіть: старого діда Петра ховають наголяса, і всі навколо засуджують його, бо заздрять! І всі старі баби, яких я знав у млодошьчі, тепер суворі й безжальні, тепер, перед самою смертю, що їх уже перестає хвилювати, шипітимуть, як змії, як гадюки, а я лежатиму гордо понад їх усіх, і все це буде мені до сраки!»

Його таки поховали вбраним, але не в цей костюм, а в інший. «А цей, цю нечисть, слід обов’язково було викинути чи подарувати, чи продати…» Поки про це йдеться, Іван Григорович крутиться на підборах у мокрому піску зі шматочками дрібно покришеної цегли, наче моркви. Мар’яна бере в сусіда тріснуте люстро, але забобонний покупець Іван Григорович не хоче дивитись у розбите дзеркало й вивертає голову, намагаючись заглянути собі за спину. Щось тріщить. «Підходить… підходить», — кивають головами продавчині секонд-хенду.

— Я не буду переконувати, — каже Мар’яна байдуже, — подобається — беріть, не подобається — не беріть… Тут один ремінь чого вартий!

Іван Григорович дивиться й справді зауважує чудовий шкіряний пасок із цікавою пряжкою: чорноемалеве тло з червоними камінцями по краях, вставленими дуже акуратно. «Ну, Лувр, йолкі-палкі, китайці роблять!» — подумав Іван Григорович і дещо помилився, бо ремінь був із В’єтнаму. — Що, разом із медальками продаєте? — хитро примружився він, поглядаючи на орденські планки.