Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман. Страница 12

— Ти більше не жилець на цьому світі. — Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. — Назад тобі вороття нема.

Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив'язана мисочка.

— До сієї черти, — кат провів носком чобота по землі, — тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаяниям паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п'ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.

Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:

— Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам...

Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею божою, випередила єзуїтську на багато років.

Такого ж голуба з золотоволосою дівочою голівкою — а певно, це був той сам, — бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та по п'ять золотих кожна, а Мацько хитрий — половину по шість продасть, то цього разу не поскупився — поставив могорич.

Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму гульку тієї біганини. Юрко Рога-тинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш — не тримаю.

І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді — дідька лисого... Якийсь кравець Іван Красовський став віцесеньйором, кушнір Хома Бабич — скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани — всі малі братства підпорядкувалися Успенському.

А бачить він — чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіальні потреби, а Рогатинець уперся — гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх йоаким — Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію^[24].

Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це... Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремісники? А ні — стали ктиторами і назначають собі проповідників, і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо самого рахуватися з нами.

Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він — ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся... Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть — академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у магістраті — хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший — з братської каси жили б, ще й як! Та ні — волі духу прагне... А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам — ну, хто він такий сам? Сідляр. Найзвичайнісінький репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить... Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець — в очі дивляться, на шибеницю готові йти...

Здавалось би — чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт — то шляхтич справедливий! — у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім'ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ги, а шмата:

«Одного разу, Антоху, злодії костьол обкрадали. Один заліз із заболоченими чоботами на вівтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». — «То нічого, мій синку, — відповів перший. — Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».

Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!

І тут Антохові згадався чорт... Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.

З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?

Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде... Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.

— Грішні ми... — прошепотів Блазій.

— Невелика біда, Антоху... — Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. — Он катедрі папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.

— Ти мені, Юрію, такого не говори... — Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру; — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний... Ангела тільки-но бачив.

— А чорта — ні?

— Бачив колись і чорта...

— Слухай, Антоху, — Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, — я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що запісано в статуті. Вимажемю тебе зі списків. Блазій від кривди ах почервонів.

— Та що це, в'язнщя у тебе? Нічого не мюжна... Та хіба на тобі світ кліном зійшовся?

— Ніхто не триміє, — відказав холодно Рогатинець. — Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це розить і від яких утіх і випод відмовлятися повинен. Тіій світ, Антоху, замикаєтьься поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і при;хотях...