Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман. Страница 23

Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», — знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:

— Паки-паки, дай, попе, табаки!

— На! — Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики: «Люпус, Наливайко! Бий го, господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:

— Бійка буде, хлопці!

Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу

Корнякта. Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинеця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.

Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.

Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав — глуху тишу полохали шепоти чи то шелест, — а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла — десь там, біля бурси, — і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його, Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку. Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському гетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики — жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встилайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.

Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.

Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.

...Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.

— Що сталося? Де був так допізна?!

— Жакам надавали, тату...

— Жакам?! — скрикнув Мацько. — Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а... а...

— Пустіть, тату, — Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві. — Пустіть... Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!

Мацько опустив руки, отетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?

Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:

«Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство^[39]. «Cudze pomoce czesto przynoszq niemoce, cudze rady — zdrady»^[40] Та Абрекова зовсім не дурна, не знає їмо, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа. То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі. токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути^[41]

А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: «На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила:

«Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців». Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тое за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії продалися, а за пастуха Рогозу. Лучше-бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв.

То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова до латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: «Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починали-сьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо». На що відповів Рогатинець: «Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив»^[42].

А ще приїхав до Берестя королівський казнодій^[43] Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському продалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: «Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали-сьмо не на зваду, а на згоду». Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: «Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві». Тое мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали «Те. deum, laudamus»^[44] а на Балабана і киево-печерського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів-відступників, увечері поймали і у вежу запроторили^[45].