Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман. Страница 36

Альнпек знав про це краще, ніж Дратва. Три роки тому князь Костянтин Вишневецький привіз з Волині, із Гощі, до свого тестя — львівського старости Єжи Мнішека — монаха Гришку Отреп'єва, який недавно приблукав з Києва, служив у оршаку^[51] князя, а ось недавно признався отцям-єзуїтам, що він син Івана Грозного — Дмитрій, котрий чудом урятувався від підісланих Борисом Годуновим убивць. Самозваний Дмитрій закохався в дочку Мнішека Марину, і староста, обуяний надією стати царевим тестем, поїхав з Дмитрієм до Варшави. Зигмунт III, який з часу Брестської унії прагнув якимось чином підпорядкувати російську церкву римському папі, не гаючись, поблагословив новоспеченого царя на чин, і невзабарі самозванець рушив на Москву з п'ятитисячним охочекомонним військом. Як тільки цар оволодів престолом, Мнішек повіз до північної столиці свою дочку. Він повернувся багатим, та щастя його швидко потьмарилося: змовники вбили Дмитрія, спалили, попіл вистрелили з гармати в бік Польщі, а Марина втекла в Тушино, де вийшла заміж за ще одного самозванця...

Альнпек стояв, припершись спиною до кованих дверей, слухав, що говорить Дратва, і дивувався, що ті самі речі мають різну вартість — залежно від того, звідки на них дивитися: з лікарського покою чи з глибокої тюремної студні.

Адже він сам у своїх симпатіях стояв на боці рокошан Зебжидовського, які виступили проти короля і єзуїтів — призвідців кривавої московської авантюри. Але тепер, опинившись сам на сам із схизматицьким ребелізантом, котрий підняв руку на державні устрої не від імені шляхти, а черні, зрозумів, що, не хотячи того, зайшов далеко у своєму захисті посполитих. Кампіан умисне викинув його за бар'єр, звідки він уже не зможе вдосконалювати існуючий лад, хіба що боротися проти нього; Альнпекові стало страшно, бо збагнув, що стати з черню пліч-о-пліч на боротьбу з патриціатом і ділити з нею порівну долю він не зможе, не в його це силах.

Стояв, спершись плечима до того бар'єру, який розділив світ на білий і чорний, він благав бога, щоб двері відчинилися і впустили його знову до своя, бо він не хоче, не хоче втрачати життя за простолюд, який наважився розвалити Річ Посполиту, не бажає гинути за ідеї схизматів-русинів.

У цю хвилину так виразно згадалася йому суперечка з братським сеньйором Рогатинцем у бібліотеці Шимона Шимоновича.

...Шимонович, натхненний і красивий, стояв посередині свого кабінету навпроти Альнпека й Рогатинця, які сиділи у фотелях, і читав гостям тільки що закінчену поему «Лютню рокошанську».

У лікаря від захвату горіли очі — більше, ніж зміст твору, хвилювала його польська мова, до якої так мало вдавалося поетів, віддаючи перевагу латині, а була вона в Шимоновича добірною і соковитою.

Co czynisz, lutnio moja? Czego struny twoje

Umilkli, ktore przed tym lubo krwawe boje,

Lubo spiewali dary ziotego pokoju...

Dzis wszystko opak poszlo, wszystko w zaniedbanie,

Juz Podole zniesione, ona Ukraina,

Ona matka zywnosci, dobr wszystkich dziedzina

W popiol poszla...

^[52]

Поет зробив паузу, і сказав Альнпек:

— Знакомитий віршотворцю, ця пісня стане хоругвою святої війни народів Речі Посполитої проти чужинця короля і єзуїтів-забродів, які примусили наш люд марно проливати кров у московських краях.

Це було сказано трохи парадно, скромний Шимонович опустив долу очі, а Рогатинець мовчав. Юрієва мовчанка могла б бути й не заприміченою, адже поет не закінчив читати свою поему, та вразила Альнпека відчуженість і холодність братського сеньйора, в лікаря склалося враження, що Рогатинець не слухає або ж твір йому не сподобався. Спитав:

— Хіба неправду я кажу, пане Юрію?

Рогатинець не зразу відповів. Він згадав тепер свою присутність на шляхетському з'їзді в Сандомирі, де краківський воєвода Микола Зебжидовський проголосив детронізацію короля, — Юрій тільки-но повернувся звідти.

— Дякую вам, пане Шимоне, — промовив нарешті Рогатинець, — за те, що зважилися сказати правду: кривдно живе годувальниця Речі Посполитої Україна... А мене посилали братчики, захоплені протиєзуїтським бунтом рокошан, до Сандромира, щоб я подав голос перед будучими володарями Польщі за нас — колишніх господарів землі-годувальниці...

— Пане Юрію, — перебив Альнпек, — чи варто вам ворушити старе, яке безповоротно минуло? Я розумію — болить: Київська Русь, Галицьке-Волинське князівство... Але ж історія уже сказала своє слово, і ми тепер повинні думати про те, як у нинішньому дні зробити людянішим людське життя. Чому ви завжди ставите на перше місце долю русинів? Хіба полякам набагато легше? Не ті самі податки платять, не так працюють, не так само вмирають від хвороб?

— Це правда, пане Гануш. Бідують і поляки. Але ж ви подивіться: з цехів нас вигнали, бо ми русини, в раду Сорока мужів прийняли і вірменина, і єврея, русина ж — ні. Гміни свої мають усі народності у Львові, крім русинів. Кожен ісповідує свою віру — русин мусить стати уніатом. Це вас не болить... А нам щодня вбивають у голову: ти русин; ти гірший, ти упосліджений, наче вмисне підштовхують — борись, коли не хочеш стати бидлом... Я б зараз і не говорив про долю русинів, але ж зайшла мова про рокошан, які запросили й від нас посланця на сандомирський з'їзд. Подивився я спочатку збоку — чого іще треба? Ми проти короля і Скарги, вони — теж. Ми проти Потія, котрого оголосили мучеником, і вони його не шанують. А от коли я спитав, що дасть нам наша участь у боротьбі проти короля, чи будемо ми, найдавніші мешканці цієї землі, мати хоча б свою гміну нарівні з вірменами і євреями, чи посполиті русини матимуть однакове право з посполитими поляками в цехах, мене засміяли шляхтичі: «Niema we Lwowie Rusi, Rus па polnocy!»^[53] To за що мають русини проливати кров? Хіба не все одно нам — бути під берлом Зигмунта чи того короля, якого дасть нам Зебжндовський? Звідки ми можемо знати, що після Клавдія не прийде Нерон? Русь на півночі... То чи не краще нам єднатись...

— А я все-таки не згоден з вами, — Альнпек потер у задумі чоло. — Ви ж знаєте, я посвятив своє життя посполитому люду, який є основою нашої держави. Я лікую однаково всіх — поляк то, русин, вірменин чи єврей. Хочу зробити їх життя кращим. Ви — теж. Але ж хтось мусить тим народом керувати. Невже вам усе одно, хто буде при владі: зайда, який онімечив польський двір, чи син нашого краю?

— У тому й річ, що не все одно. На боротьбу піднімається не посполитий народ, якому ви посвятили своє життя і який, незалежно від своєї приналежності, платить однакові податки. Шляхта розпочинає війну за свою злоту вольность. Я боюсь її перемоги. Боюсь, що та шляхетська воля стане дикою сваволею. Нині ж ваші панове ходять ще у гамівних сорочках...

— Тоді я не розумію, чого хоче наш народ, коли надає перевагу деспотизмові над демократизмом...

— Чого хоче! — підвівся з фотеля Рогатинець, його гнівний погляд обпік Альнпека. — Волі! Тисячам борців наших за волю стяли голови над Солоницею, Наливайка живцем у мідному бику спекли, а у Львові без меча нас погубляють, церкву, школи, ремесла відбирають, з потомства нас вигубляють! Були б ми німим бидлом і то волати мусили б: дайте нам паші!

— І як ви думаєте ту волю здобути? — спитав Шимонович.

— Не знаю, не знаю... — поник Рогатинець. — Нема Русі у Львові? Є!.. І на півночі є. Багато Русі на світі, дуже багато...

...Той гнівний погляд братського сеньйора ще раз обпік Альнпека — тепер у темній клітці Пивоварної вежі. Рогатинець не знав — як, а ось цей Дратва знає... Знає! Боже, він, Альнпек, опинився на одному боці з ребелізантами, які завтра піднімуться з ножами на уніатів, на католиків, на шляхту?

Дратва співчутливо приглядався до лікаря Гануша, якого видимо огортав божевільний страх, і в своїй душевній простоті, в своєму примиренні із смертю за праве діло захотів потішити доброго чоловіка, якого глибоко шанували львівські міщани.