Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман. Страница 40

— Збирайся на шабаш! — розчепірив він пальці над Абрековою. — Ти ж відьма. Скоріш, скоріш!

— Яка я відьма? — простогнала уві сні жінка. — У церкві недавно була-м, молилася сьогодні... Диявол розвів руками.

— Усі знають, що ти відьма — хіромантична, ворожка! Мені велено тебе забрати. Ось мітла, сідай, отак... а я позаду тебе і — язда!

А далі було так, як то іноді буває уві сні. Чорт пронизливо свиснув, мітла шугнула через хату, влетіла у піч, комин розступився, Абрекова з чортом піднялася у вечірнє небо і за мить опинилися на Кальварії, недалеко Високого Замку, на тому місці, де пекельна нечисть завжди справляла свої забави.

Чорт, слава богу, забув про Абрекову, коли мітла опустилася біля підніжжя гори: на верху палав зелений вогонь, довкруж нього з нелюдським вереском, огидно кривляючись, кружляли в дикому танку хвостаті й рогаті тіні — у чорта затряслися жижки, він не втримався в шаленій охоті, полишив Абрекову з мітлою, а сам поскакав нагору.

Абрекова якийсь час стояла внизу, остовпіла від дива, але і їй врешті стало цікаво — ніхто ж бо не бачив, хоч знали про це всі, чортівсько-відьомських шабашів. Вона скрадливо поп'ялася вгору й зупинилася в тіні дерева, куди не сягало примарне світло зеленого вогнища.

Біля ватри, в яку малі, з свинячими мордами чорти підкидали людські кості, за високим корчуватим пнем стояв Люцифер у чорній сутані, з крученими, мов у волоського барана, рогами; Абрекова пильно приглянулася і мало не вискнула з подиву: в Люцифера було обличчя архієпископа Соліковського, він виглядав достоту так, як його малювали на листках невідомі малярі, той листок і нині вранці висів над вікном Абрекової; і нічого тут дивного, що в Соліковського сатанинський лик — на Руській всі називають його Вельзевулом, ще й кажуть, що чорти в нього шпіцлями служать. Поруч з Люцифером-Соліковським стояв у чорній рясі з білою пелериною, теж з рогами, тільки меншими, патер Лятерна: вельможні магістратські райці на чолі із старостою Єжи Мнішеком і бургомістром Вольфом Шольцем, утворювали півколо, з-під їхніх кунтушів виглядали закручені хвости; неподалік шкребли цвяхами по пилках музиканти з синіми, як пуп, пиками, тарабанили шматками бляхи, гупали хвостами в бубни; довкола вогню гасала нечиста сила, а коли музика на мить стихла, чорти кланялися Люциферові, згинаючись до нього задом.

Люцифер сміявся. Задоволений, що диявольський сонм так добре його веселить, він ударив залізними вилами в пень, дві цівки вина фонтаном бризнули з нього; музика вмовкла, нечисті нахилялися, пили, хлебтали, вмивалися вином, купалися в ньому, а, сп'янівши, почали плювати на хрест, котрий склепали тут-таки з двох балок.

Тоді щось у повітрі загуділо — Абрекова аж пригнулася, — і біля вогнища опустилися дві винні бочки, з них злізли брати Бялоскурські, теж з рогами, і поштиво поклонилися задом Люциферові, а потім підійшли й разом поцілували його в сідницю.

Радісний регіт пролунав над Кальварією, видно, Бялоскурських тут нетерпляче очікували, без них ще й не починався справжній шабаш; їм підносили кухлі з вином і по кружальцю смажених гадюк, вони пили й жерли, а коли наситилися, Люцифер підніс догори залізні вила.

Вдарила музика, від неї можна було оглухнути, пролунав спів, схожий на гавкіт песячої зграї, а тоді з темряви вийшли до вогню довговолосі й гарні, голі, як мати родила, відьми, і серед них Абрекова впізнала пухкеньку Дорогу Лоренцовичеву і свою безпутну прекрасну Льонцю.

Абрекова скрикнула і побігла вниз, де залишила мітлу, мітли не було, кошмарний страх огорнув жінку й вона прокинулася.

— Свят-свят, — перехрестилася, — де ж то тепер моя бідна Льонця?

Патер Лятерна припав вухом до дверей бенкетного залу, в якому засідало братство Магдалини: тихе шемрання перебивав глухий далекий голос. Здивувався: час уже вечірній, братська молитва давно повинна закінчитися, він дослухався гамору й дзенькоту келихів, та жоден веселий звук не втішив його вухо; Лятерна з душевною скрухою усвідомив, що старий тхір, напевне, зводячи перед смертю порахунки із своєю совістю, задумав перетворити веселе братство земних утіх у добропорядне, повздержливе й покутне, на кшталт братства Божого тіла, в якому рятують свої душі фанатики, злидарі або дивачки, подібні до покійної Грети Рогатинцевої.

Він з відчаєм глянув на прекрасну Льонцю, тихо відхилив двері: у глибині зали возсідав у фотелі Соліковський, пани й дами стояли, схиливши голови у напускній покорі, слухали архієпископа; той говорив поволі, але владно, і, вслухаючись у зміст його мови, патер остаточно ствердив: покинь надії на веселіє й утіхи всяк сюди нині входящий.

— Ахіллес учився в кентавра Хірона — напівлюдини і напівзвіра, — наростав голос Соліковського. — Чому ви відвернулись від цієї науки? Чому й досі, будучи людьми, не стали лютими звірами? Гріха боїтеся? Гріх для вас не існує! йдіть проти законів совісті, милосердя, людинолюбства, всі ваші вчинки будуть похвали гідними, якщо вони служитимуть одній меті — окатоличенню всього світу. Чому ми, пане Мнішек, програли — так, програли! — московську війну? Чому польська шляхта, яка веде свій родовід від сарматів, не зуміла приборкати московське плем'я? Бо ми не знаємо науки кентавра Хірона. Як люди ми не володіємо мистецтвом обдурювання і облудництва, яко звірі телятами єсьмо, а не тиграми. Чи могли ми виграти цю війну, коли не зуміли вбити в собі добросердечність, яка точить нашу мужність, мов шашіль дерево? Коли ми виводили єретика на майдан, щоб його народ побив камінням? Чому досі не переконали кожного католика, що вбити схизмата — це доброчинство перш за все для нього самого, бо чим довше житиме на світі схизмат, тим більше нагрішить! Король не дав права цього робити? Хай і так. Але він і не накаже розшукувати того, який пустить з димом єретицьку божницю!

Шемрання в залі стихло зовсім, проповідь Соліковського будила в людей, які зібралися тут для розпусти, звіра, жадаючого крові: в чоловіків стискалися кулаки, жінки хилили голови, готові благословляти мужів на кровожерство. Льонця дивилася на них з дверей і впізнавала. Серед мнішеків, шольців, соліковських вона розпізнавала добропорядну й побожну Дороту Лоренцовичеву — нічого дивного. Льонцю не здивувало навіть те, що на зборах християнського братства поруч із Мнішеком стоїть іудейка — жона сеньйора єврейської гміни Нахмана Ізаковича Золота Роза, яку євреї нарекли святою — все це давно зрозуміле: світ у своїй бридоті звичайний і буденний, але Льонця помітила, як проповідь архієпископа вимальовується жорстокістю на обличчях присутніх, вона згадала бал у кам'яниці Гуттера — це ж ті самі, які чотири роки тому вбили її Антоніо!

Подалася назад, готова стрімголов утікати з замку, але в цю мить з гурту виступив уперед високий чоловік; піднявши вгору затиснутий кулак, він вигукнув:

— Я буду палити!

Льонця впізнала: був це Янко Бялоскурський.

— Absolve te^[56], — проказав урочисто архієпископ. — Як я втомився, дорогі мої... Усе своє життя воюю за могутність католицької церкви... Принесіть вина. Пийте, веселіться, бо лихо йде до нас, і може таке статися, що для веселощів потім не буде часу. Gaudeamus!^[57]

Патер Лятерна полегшено зітхнув: хвалити бога, його ексцеленція видихнувся... Кого він закликає до війни за апостольську церкву? Трухлявих патриціїв і їх наложниць, які прийшли сюди офірувати не дух, а тіло? Залиште, ваше священство, ці справи нам, єзуїтській колегії, ми знаємо науку Хірона й прищеплюємо її молодим дужим юнакам» які завтра без ваших закликів підуть на майдани, увійдуть в доми, в душі, серця і випалять вогнем і мечем схизму. Лишіть це нам, не беріть на себе забагато, відступіть нарешті молодшому місце, ви бо вже порохня. Починайте бенкет, справимо нині тризну по вас!

Льонця заціпеніла. Як це так, як же це так, що Янко, проти якого вона свідчила на суді, котрого заочно засуджено на довічне ув'язнення — тут, явно присутній серед своїх суддів і має голос, має владу, силу?!

Члени братства Магдалини сідали за столи, замкові слуги вкотили бочку вина. Патер Лятерна, покірно схилений, підійшов до архієпископа. Льонця зрушилася з місця.