Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій. Страница 14

За радянських часів кожна дрозофіла, яка хотіла захиститися з філософських наук, неодмінно займалася філософськими проблемами природознавства, в результаті чого цей напрямок перетворився у царство леґалізованих кретинів, дебілів, маразматиків, фантазерів, мрійників чи просто одержимих від переконання у власній науковій місії; у кожного з них, якщо не дай Боже послухати за чаркою, обов’язково є ґеніальна ідея, теорема, невідкритий закон, сенсація. Вони з’їжджалися до Києва зграями — непримітні сільські вчителі з добрими очима, які «довго спостерігають за навколишнім середовищем і мають щодо цього дуже глибокі думки», партійні функціонери, коли мода захищати дисертації охопила майже всі державні установи і їм до своїх службових рангів треба було добавити «наукові здобутки», просто божевільні, яким треба було виправдати своє божевілля, перш за все, у своїх очах, кар’єристи, які за відсутності вчених ступенів не могли посісти адміністративну посаду в науковому або навчальному закладі, зрештою й ті, хто перебував у постійному пошуку.

Кожен із них — сумне дитя своєї епохи; багато з них писали про Енгельсове розуміння матерії, філософські погляди Луначарського або про принципи теорії відображення в естетиці чи основи марксистської логіки. Кому, йопсель-мопсель, зараз потрібне Енгельсове розуміння матерії? Я спостерігаю за їхньою еволюцією, як вони прагнуть схопити нове, але нездатні змінити своє мислення. Інколи думаю, що вся постколоніальна інтеліґенція та інтелектуали, якщо такі є в нашій країні, приречені на шарпанину між різними світоглядами, методологіями, манерами й стилями, форматами та способами письма й думання.

Ця незґрабна, жахлива еклектика, яка рясніє в їхніх творах, дискусіях, лекціях, книжках насправді є не лише їхньою кармою, а й реальним станом нашої культури. Щоправда зустрічаються й унікальні постаті, талановиті, але безпорадні, оскільки деякі з них нереалізовані, інші ж — навпаки — нікому невідомі. За чаркою вони жаліються, що мають кілька серйозних рукописів, але не знають, хто би їх видав, вони заздрять своїм більш розкрученим колегам, з якими рахуються і видавці, і чиновники, вони заздрять своїм колегам, які стрімко підіймаються вгору, скакають як блохи з посади на посаду, поки, дивись, не опиняються чи в уряді, чи в парламенті. Я з жахом дивлюся, як це змушує людей скуповувати щомісяця книги, витрачаючи на них останні кошти, змушує безперестанку та безконтрольно їх читати, забиваючи свідомість все новими й новими нашаруваннями, не завжди потрібними ідеями та інформацією, але найстрашніше — це прирікає їх на постійні балачки про прочитане, про уявне царство фантомів та ілюзорних істин, які не один невдаха й дурень прагнув використовувати за навіґатора в реальному світі.

Ясна річ, що серед цього бурхливого потоку божевільних, посередніх, психічно хворих апостолів сцієнтизму були й унікальні винятки, як це завжди буває.

Проте, вчені, перед якими хочеться зняти капелюха, все ж таки є. Давно помітив, що з ними краще спілкуватися в не формальній обстановці, а в невимушеній, приватній чи на дозвіллі, коли розмова легка, дотепна, коли в ній є місце і міркуванням на ті чи інші теми, і звичайним людським жартам. Навіть жарти таких ґеніїв мають свій неповторний шарм.

Серед моїх приятелів із Інституту філософії ходять леґенди про Сергія Кримського. Працюючи в одному відділі зі стареньким професором Мазепою, Кримський любив розвертати його робочий стіл так, щоб шухляди були з протилежного боку. Дідок Мазепа приходив, сідав на своє робоче місце, машинально тягнувся рукою до шухлядки, але її не було, потім, кинувши оком на присутніх колег у відділі, він тією ж рукою поправляв волосся на голові. Через п’ятнадцять хвилин повторювалося те саме: Мазепа тягнувся рукою до шухлядки, але її не знаходив, і знов поправляв волосся. Він забував, що нема шухлядки і це повторювалося знову й знову: рука тягнеться — мац-мац — нема, тоді знову поправляє волосся. Відділ ледве стримував регіт і робив вигляд, ніби ретельно працює. Але професор Мазепа, незважаючи на свій значний вік, також був дотепним чоловіком. Одного дня він обклеїв стовпи центрального Києва оголошеннями «Допоможу позбутися бородавок та волосся», вказавши внизу домашню адресу професора Кримського, що на вулиці Саксаганського. До квартири Кримського одразу потягнулися череди старих і юних вірменок, азербайджанок, ассирійок, циганок, грузинок, осетинок і жінок інших «східних» і «гірських» національностей.

Інша дотепна історія стосувалося Сергія Кримського та його приятеля Ігоря Бичка, спортивної підтягнутої статури молодого чоловіка. В розпал брежнєвських репресій проти інтеліґенції біблійний єврей Кримський каже українцеві Бичку: «Давай я буду українським буржуазним націоналістом». Бичко розсміявся і відповів: «Давай, а я затятим сіоністом!» Оскільки чутки поповзли одразу й потрапили у вуха сексотів, покарання молодих науковців не забарилося: Кримського звинуватили в українському націоналізмі, а Бичка — в сіоністському ухилі. Не одне десятиліття й не на одній пиятиці старі приятелі з реготом згадували цей цирк, який вони влаштували тоталітарній системі. Інколи мені здається, що такі дурощі насправді й були їхньою скромною перемогою над тодішнім режимом.

— Ви починаєте мене лякати! З’являєтеся як ангел смерті! — відповідаю на телефонний дзвінок Аніти.

— Не перебільшуйте, — каже вона.

— Ну, ким тепер Ви мене засмутите?

— Охрімчук. З Інституту філософії.

Пауза.

— Я знав його, — кажу я мимоволі, кажу, навіть не знаючи для чого.

— Я чекаю Ваш матеріал на середу, — перебиває мене Аніта.

Телефоную до знайомого і він каже, що це трапилося ще дев’ять днів тому, приходь, ми якраз сьогодні пом’янемо старенького. Під обід я під’їхав на Трьохсвятительську, де знаходиться інститут. Зі слів колег — Охрімчук цілу ніч бухав у своїй квартирі із невідомими міліціонерами, а на ранок його знайшли мертвим на підлозі серед недопалків, порожніх пляшок, консервних банок та іншого розгардіяшу. Один із почервонілих від спиртного присутніх, тримаючи пластиковий стаканчик із горілкою в руці, тремтливими губами, запинаючись, сказав, що це була така мила та тиха душа, яка ніколи й мухи не образила, нам не вистачатиме його домашніх наливок, які Охрімчук робив і приносив на роботу. Інший після важкої мовчанки з хрипотою в голосі додав, що його вбили — і це очевидно, але його вдруге вбили — власні дружина й донька, які відмовилися від розслідування і чим швидше організували похорон.

Можливо, було б краще написати гарну безмежну книгу, в якій твій образ мінився б на кожній сторінці, підкреслюючи твою неповторність і цінність, але я не маю необхідних навиків і хисту, а ще впертого фанатичного бажання, з яким сідають за таку працю. Можливо, ти стала б моєю Лаурою чи Беатріче, і я б розродився не менш безсмертними творами, як Петрарка чи Данте. Можливо, моя любов до тебе від цього стала б ще сильнішою, адже була закарбованою у буквах і рядках книги. Можливо. Але книжки більше не мають значення, бо є лише скупими фраґментами великих і непізнаних переживань, до яких людина може тільки торкнутися в нетривкі періоди свого внутрішнього прозріння.

Чому я не можу писати про тебе? Не знаю, як відповісти. Думати про тебе — це щомиті залишатися з тобою, навіть годі, коли обставини змушують зосереджуватися на іншому, приміром, на розмові з приятелем чи колегою по роботі. У такій ситуацію, підсвідомо забуваючи про тебе, відбувається непомітна зрада моєю пам’яттю твого прекрасного образу. Значить — це слабкість, що деколи підкорює мене.

Дратуюся через дрібнички — і забуваю про тебе, думаю про купівлю продуктів — і забуваю, переживаю прекрасний фільм — і забуваю… я невпинно втрачаю, тебе втрачаю.

Згадався Іоан Златоуст: «Варто, щоб у нас зникнула необхідність у писанні, щоб наше життя стало настільки чистим, що благодать духу замінила б у нашій душі книги і закарбувалась би в наших серцях».