Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій. Страница 18

У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втрату тебе переживаю, ніби власну інвалідність.

Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі — я зробив прекрасне відкриття — кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, — має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану — як ошпарений побіг у туалет.

Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.

Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.

Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).

— Покличте бабу Маґду, — каже незнайомий, стривожений голос.

Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я — кричу — я стаю навіженим:

БАБА МАҐДА ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЮ КВАРТИРУ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕЙ БУДИНОК! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕ МІСТО! І ЦЕЙ ТЕЛЕФОН ЇЙ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ! І ВАШІ ПРОБЛЕМИ її БІЛЬШЕ НЕ ХВИЛЮЮТЬ!

— Ппііііііі, — кинули слухавку.

Після 10-ї заглянув в Інтернет-клуб, що на вулиці Стельмаха, відкрив свою електронну скриньку, але повідомлень нема, лише один спам. Після того, як Оля вилетіла в Бельгію, вона жодного разу мені не написала. Спершу в мене пропав був настрій, але потім, коли я вийшов на вулицю й пішов додому, раптом зрозумів звичайну річ: вона, мабуть, дуже зайнята й не має часу витрачатися на листування. Мабуть, Оля — серйозна людина, якщо так затято не відповідає. Всередині мене шкребуться кішки, але шепочу собі: це на краще, все вирішилося саме собою; не потрібно висовуватися, все минеться. Вона чекає — чекає, коли я здамся. Зізнаюся собі: все ж таки нестерпно усвідомлювати, що між нами все припинилося. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки.

Ти не можеш собі уявити, наскільки мені зараз важко. Я зараз впаду на диван і лежатиму, як колода. Лише питиму сухе вино, питиму великими склянками. Безмовними очима дивитимуся на книги й нічого не відчуватиму. Більше не можу так жити, мені навіть нестерпно думати про мої однотипні дні. Я хотів би жити по-іншому, можливо — знову народитися, в інших умовах, в інших батьків, в іншій країні. Щоб все почалося спочатку, ніби після Потопу. Я розумію, що зараз говорю не я, а моя незахищеність, яка взяла над моєю волею гору. Я розумію, що завтра все минеться й повернеться у звичне русло.

Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.

Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Протягом дня він нагадував про себе усілякими зобов’язаннями, спілкуваннями, розмовами й дискусіями, люб’язностями й міркуваннями, випадково почутими чемними фразами «як справи?», «донька вже здорова?», «вигідно продали дачу?». З усіма ніби несправжніми потисками правиць — товстеньких й кістлявих, спітнілих і сухих, як наждачний папір… панібратських кивань головою здалеку, від чого одразу звідкись з’являється вайлуватий розхристаний голос «старий, привіт, може по сто?»… з усіма отими витріщеними й тупими оченятами студентів-аграріїв, які в задниці бачили те, що їм викладаю, зрештою, з історією, політологією, етикою й довбаною естетикою, не кажучи про логіку та іншу маячню.

Коли приходили від тебе листи, я ніби віднаходив світлу стежку в темному непроглядному коридорі своєї виснаженої самотності, в якій блукають п’яні привиди моїх докорів сумління, що все так по-ідіотському скінчилося на тому зимовому перевалі, що відпустив тебе додому — що існують жорстокі гори, де живуть зовсім інакші люди, ніж тут, у Києві, де лунає інша мова і в підворіттях бігають за голубами інші діти. Хто може знати про справжні причини подій? Може, той, хто завжди сумує? Може він, спостерігаючи за собою в дзеркалі, вже бачить чорні хмари прийдешнього, які над ним нависатимуть? Знаю: очі мої сліпі очі мої безпорадні як два випадкових кристали на дитячих долонях із якими нема що робити.

На кафедрі сказали, що до мене знову телефонували і нагадували про Фройда. З вуличного таксофону набираю Марґо. Вона говорить радісно, збуджено, каже, що чоловік звалив зі своїми дураками в Карелію, його не буде аж десять днів, а ми так давно не бачилися. Я спантеличений, але, не вагаючись, кажу, що приїду.

Марґо мені відчиняє вже напідпитку, каже, що зависали подружки. Вона незґрабно штовхає за мною двері, які з гуркотом закриваються. У квартирі накурено, речі розкидані, грімко грає дівідішка. Дивлюся на неї трохи з сумом: Марґо дуже змінилася, коротка зачіска зробили її ніби техногенною, а різкий макіяж — аґресивною. Вона припадає до мене, тручись усім тілом, і ми мало не звалюємося на підлогу. Я підтримую її обм’яклу, зневолену, імітуючи жагучий поцілунок. Не треба було приходити. Марґо каже, пішли вип’ємо, тягне мене на кухню. На барній стійці кілька тарілок із недоїденими фруктами, порожні келихи з під мартіні й бокали. Вона вибачається, що їсти майже нічого нема, але є консерви.

— Будеш бички в томатному соусі?

— Ні, дякую.

— Так «ні» чи «дякую»? — сміється вона.

— Окей, буду.

Вона вовтузиться, гримаючи дверцятами на кухні, нарешті знаходить консерви. Я забираю в неї ніж і відкриваю бички, обсмажені в томатному соусі. Марґо наливає собі з майже порожньої літрової пляшки мартіні і всідається навпроти. Я обираю горілку і ми мовчки перехиляємо. Вона закурює, опирається ліктями на стійку і хитає головою.