Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій - Калинець Ігор. Страница 6

Дитинство

Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,

ще досі у вухах той вітер свище.

А коли це було? За Чорного Петруся,

що на міській поливальниці нісся,

як фараон на колісниці.

А було це за самоврядування Соломки,

що котив перед собою живіт, як бочку пива.

Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями,

піяв на його магістраті сусідський півень.

А було це тоді, коли на горі Стінці

під Великдень з’являлися монастиря частоколи,

І дзвін, затонулий у річці Дзвінці,

вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно

не пішли мої срібні кола.

Коляда

До маленької Звенислави прийшла коляда

із звіздарем і торбою, що все помістить.

Мучить Звенислава бабусю: дай і дай

з ялинки ночі медівник місяця!

Покотилися зайчики — обкачані в снігу клубки

і давай Звениславі нахиляти ялицю.

А місяць, звичайно, з того всього кпить,

бо підв’язаний міцно на золотій нитці.

Тільки осипається скляного снігу слюда,

і зірка, як куля, стовклася на площі міста.

Перший раз до Звенислави прийшла коляда

із звіздарем і торбою, що дива містить.

Микольцьо з Ходорова

Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,

чи переставилася душечка (царство небесне),

бо лише ми одні на цілу околицю

кожному двигаєм хрест попереду процесій.

Такий талан судився тутейшим причинним:

тільки кілометр екстазу — від церкви до кладовища.

А поза тим рятуємося блаженними очима

від маленьких пилатів, що за нами свищуть.

Крихітки від світу побираємо в простягнену долоню,

але так турботами зародило рясно:

бо хто нам хреста понесе в останню дорогу,

коли більше не зможем топтати рясту.

Семко Сомик

Самітний чоловіче, доки торбу самітництва

двигатимеш по ходорівських закамарках,

доки вибиватимеш костуром на цимбалах штахетів

тужливу пісеньку про вареники?

Доки стругатимеш, як невмілий різьбар

на власнім лиці криву свою долю?

Доки будеш, Семку Сомику, індиком

перед червоною ганчіркою образи?

Слава твоя відлунала з одного краю торговиці в інший,

вже й забуто самої торговиці славу.

В інший світ перейшли крадені коні і свині,

а ти ще досі двигаєш торбу самітництва.

Святий

Читаю Апостола горобцям при дорозі.

За німб мені тільки куряви мерва.

Позбігалися будяки до храму Божого

та й гатять головами у трухляві двері.

Втікає світ із-під ніг, гей, втікає.

У землю входжу ось-ось по груди…

На старості з простягнутими руками

визираю на шлях із кубельця рути.

Милостині тепер дочекатися годі,

швидше запустить ще хтось опуччям.

Оце підвезли б мене до вдови городу —

на хліб заробив би, горобців пудячи.

Перун

З димом Десятинну і десяток інших —

хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!

Зализує звали язиком зеленим місяць —

цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.

Осиротіли подніпровські горби високорівні.

3-під скосогору з драгви Перун вилазить.

Дубове своє тіло задубіле під дубом гріє

(золоті вуса русалкам пішли на прикраси).

Повертається старе з-перед віків черепкових,

рушили ордою по підсоннях соняшникових хащі.

Об руїни крешуть червоних блискавиць коні —

облюбовує собі Перун місце для капища.

Нагірне біля Самбора

У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,

кланяється дрантивою головою могилам.

Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,

срібною павутиною віри затрималася?

Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу,

єромонахові Сильвестрові — книгодрукарям (1618–1620),

також вдячні їм миші, що вивчили кирилицю

і зуби позолотили оправою апостола.

Роздає тепер думне село свої візитівки:

кому кленове листя, а мені бляшану ікону.

Благословляю всемоцну ржу за її милосердя —

залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.

Золотий Тік у крилосі

Я. Пастернакові

Засіли солом’яні оселі на Золотому Тоці,

як кури, порпаються у купі рапуття.

Спите, тереми і храми, у землі на сотому боці,

а що за життя ви промовили путнє?

Хто його знає, чи тільки у вас світу,

що ото було взад літ вісімсот?

Відпастернакував пастернак, а сього літа

взяв та й засіявся Золотий Тік вівсом.

А може, для нього те золоте верем’я,

що по вереміях усіх навертає стопи,

коли восени селяни ревно

на картоплищі ведуть розкопи.

Галич

У румовищах поміж череп'ям дзбанків,

мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,

напіткали невідомої діви останки

з начільником — золотою діадемою.

Мовчить про її наймення віко саркофагу,

літопис задвірками обійшов її дівоцтво.

Замість весільної фати нап’яв фатум

чорну намітку на ясні очі.

Чи се не твоя, городе, суща подоба:

поросло городище забуття дерном,

лишилася дещиця слави по тобі,

сливе діви золота діадема.