Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 24

— Що ти читаєш, мамо? — запитав він.

Так, я щойно збрехала вам, що більше не торкалася листів, принесених Естер. А сама перечитувала їх знову. Однак цього разу таки згорнула листи й засунула їх собі за пазуху. Орханові ж сказала:

— Ходи сюди. Дай я хоч обійму та надивлюся на тебе.

Він підбіг.

— Ого! Оце тобі на! Ти вже справжній чоловік! Такий важкий! — І я поцілувала малого. — А холодний як лід.

— Зате ти — дуже гаряча, — відповів він й оперся спиною об мої груди.

Ми тісно притулились одне до одного. І обом було добре — просто отак обніматися, не розмовляючи. Я поцілувала його в шийку. Тихо. Ми ще дужче сплелися в обіймах і застигли.

— Мені лоскотно, — врешті промовив він.

— Скажи-но, — серйозно звернулася я, — якби з'явився падишах джинів і запропонував: проси в мене, що завгодно. Чого б ти найбільше в житті захотів?

— Щоб біля нас не було Шевкета.

— А ще чого? Хотів би мати тата?

— Ні. Коли я виросту, то одружуся з тобою.

Я ж подумала: найгірша річ у житті — це не зістаритися, не стати потворною й навіть не залишитись убогою вдовою, найгірше — це коли тебе ніхто не ревнує. Випустивши з обіймів уже зігрітого Орхана, я пішла до батька, міркуючи, що такій лихій людині, як я, треба вийти заміж за доброго чоловіка.

— Його величність падишах нагородить вас, як тільки дізнається, що книжку закінчено, — промовила я. — Ви знову поїдете до Венеції?

— Не знаю, — відповів батько. — Це вбивство лякає мене. Наші вороги набралися сили.

— Моє становище їм теж на руку, воно — причина пересудів і безпідставних сподівань інших.

— Не розумію.

— Я повинна ще раз вийти заміж.

— Що?! — вигукнув батько. — За кого?! Ти ж одружена! Що за новина?! Тебе хтось хоче брати? Якщо навіть знайдеться хтось рішучий і розумний, то він нам так просто не підійде, — сказав мій мудрий тато й додав у підсумок: — Ти ж розумієш: на шляху до твого другого шлюбу стоїть чимало перешкод, котрі нам спершу треба подолати.

Після тривалої мовчанки, він запитав:

— Серденько, ти хочеш покинути мене самого?

— Вчора мені снилося, що мій чоловік помер, однак я не плакала, як належить жінці, котрій привиділося подібне.

— Сни треба вміти читати, як і малюнки.

— Хочете послухати мій сон?

Ми обоє завмерли на хвилину, після чого завсміхалися одне до одного. Будучи розумними людьми, гарячковито прокручували в умі наступні ходи нашої розмови.

— Розтлумачивши сон, я можу повірити в нього, але твій свекор, дівер та кадій, що дослухається до них, зажадають вагоміших доказів.

— Ось уже два роки, як я з дітьми — в рідному домі, проте вони не в змозі мене повернути.

— Бо прекрасно розуміють, що завинили перед тобою. Та це не причина, щоб погодитися на твоє розлучення.

— Якби ми були малікітами [106] або ханбелітами, [107] то кадій через чотири роки з моменту зникнення мужа погодився б на розлучення, ще й постановив би, щоб рід чоловіка сплачував аліменти. Але ми, слава Аллаху, вірні настановам Ханіфі, [108] й з того нічого не вийде.

— Не треба мені натякати на шафіїтського [109] заступника кадія Ускюдара. Це гнила справа.

— Усі стамбульські жінки, чиїх чоловіків забрала війна, йдуть до нього й тягнуть за собою свідків. Він — шафіїт і для годиться запитає: чи зник чоловік, скільки минуло часу, чи виникли в житті якісь труднощі, хто свідки, а потім відразу розлучає — і бувай здорова.

— Доню моя рідна, хто тобі таке вбив у голову? Хто вкрав твій розум?

— Якщо й після розлучення знайдеться людина, котра вкраде мій розум, то, безперечно, на неї мені вкажете ви, і я ніколи не піду проти вашої волі, за кого мені виходити.

Мій хитрий батечко, второпавши, що його донька не дурніша за нього, прищурив очі. Зазвичай вони в нього жмурилися з трьох причин: 1) коли він розкидав думками туди й сюди, як зарадити собі в скруті; 2) коли ледь не плакав від горя й безвиходи; 3) коли виплутався зі скрути, однак удає, що ось-ось розридається, бо все страх як погано.

— Ти забереш дітей і залишиш старого батька самого? Тобі відомо, що заради нашої книги (він так і сказав — нашої книги) я боюся вмирати. Але тепер, коли ти надумала покинути мене, я ладен померти чимшвидше.

— Але ж, таточку, чи не ви мені постійно товкли, що я мушу розлучитись, аби врятуватися від посіпаки-дівера?

— Я не хочу, щоб ти мене покидала. Й твій чоловік якогось дня може повернутися. А якщо не повернеться, то немає нічого поганого, коли знову візьмеш шлюб. Тільки живіть із другим чоловіком у цьому домі. Біля тата.

— Мені більше нічого й не потрібно, лише б бути з вами.

— Дорога моя, хіба ти хвилину тому не казала, що хочеш вийти заміж?

Отак сперечатися з моїм батьком — зрештою сама повіриш, що неправа.

— Казала, — відповіла я, потупивши очі.

Стримуючи себе, аби не розквилитися й водночас підбадьорена думкою, котра щойно стрельнула в голову, я запитала:

— То що мені — все життя ходити вдовою?

— Я погоджуся мати зятя, якщо той не відвезе тебе бозна-куди. Твій обранець житиме тут, разом із нами?

Мені заціпило. Ми обоє чудово розуміли, що батько гризтиме зятя, який житиме в нашому домі. Він не поважатиме його. Батько нишком так підступно й уміло принижуватиме того, хто піде до нас у прийми, що, вийшовши заміж, я все життя шкодуватиму.

— Та ти розумієш, що без моєї згоди ви не зможете побратися, чи ні? Я твого заміжжя не хочу й згоди не даю.

— Я не весілля, а розлучення хочу.

— Бо тобі може завдати болю одна тварюка, яка ні про що не дбає, окрім своєї вигоди. Чи ти хоча б здогадуєшся, як я тебе люблю, моя мила дівчинко? Та ми мусимо завершити книгу.

Я прикусила язика, бо якби розбалакалася, то випалила б батькові просто в вічі, що мені відомо, як він щоночі бере до себе в ліжко рабу Хайріє. Шайтан би не пропустив нагоди під'юдити мене. А хіба годиться вихованій дочці таке городити старому батькові?

— Хто з тобою хоче одружитися?

Я глипнула на нього й замовкла. Та не від сорому, а від люті. Куди гірше розізлитися й не змогти йому відрізати. Це мене бісило ще дужче. Я уявила собі ту огидну й сміховинну сцену: мій татусь і Хайріє разом у ліжку. Щоб не розревтися на місці, я, відвертаючи очі, пробелькотіла:

— В печі кабачки, аби не пригоріли.

Й подалася до кімнати біля сходів, де було вікно, яке ніколи не відчинялося. Навпомацки знайшла ліжко, [110] постелилася й повалилась на нього. Ох, до чого добре було в дитинстві: коли тебе зневажать, ти лягаєш спати й плачеш, плачеш, доки заснеш! Нікому я не потрібна, тільки сама собі! Моя самотність невимовно ятрить мені душу. Тому-то, коли ридаю, ви, вчувши мій стогін, моє гірке схлипування, біжите мені на допомогу.

Трохи згодом я відчула, що до мене притуливсь Орхан. Він припав головою до моїх грудей, і в нього теж по щоках котилися сльози. Я пригорнула малого до себе.

— Не плач, мамо, — попросив він. — наш татко повернеться з війни.

— А ти як знаєш?

Він замовк. Я його так любила, так міцно притисла до грудей, що забула про всі свої біди. Поки не заснула, приголубивши тендітне Орханове тільце, то дещо вам маю сказати. Я каюся, що недавно розпатякала вам про мого тата й Хайріє. Ні, я не збрехала, проте вже й не пам'ятаю, що намолола. Тож давайте, хай усе залишиться між нами. Правда, ви забудете мої слова й дивитиметеся на тата й Хайріє, ніби нічого не сталося?

17. Я — ваш Еніште

Важко. Важко бути батьком доньки. Вона недалеко рюмсає, мені чути її ридання, проте я нічого не можу вдіяти, лише гортаю сторінки книжки. Намагався читати «Kitab-ul Ahva-lul Kiyamet». [111] Тут на одній зі сторінок розповідається, як по трьох днях після смерті душа з дозволу Аллаха навідує тіло, в якому жила від його народження. Побачивши, як труп у могилі стікає кров'ю, як загниває, вона заходиться плачем і носить жалобу, невпинно лементуючи: «Нещасне тіло, моє бідне кохане тіло!» Мабуть, душа Заріфа-ефенді теж прилинула до його останків, та не в могилі, а на дні колодязя. І все тужила, голосила над ним — подумалося мені.