Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 43

— Ти розповів мені, як ісфаганський митець шейх Мухамед спалив себе й величезну бібліотеку через власні ілюстрації, яких зрікся, — вів далі Еніште-ефенді, — а я розповім іншу коротку історію, що стосується цієї ж легенди. Ця історія тобі не відома. Так, останні тридцять років свого життя художник розшукував свої малюнки. Однак, гортаючи сторінки книжок, зустрічав безліч чиїхось натхненних копій його ілюстрацій. Шейх Мухамед побачив, що два нових покоління майстрів узяли собі за зразок стиль, у якому він розкаявся. Вони відтворюють його роботи з пам'яті, та що найважливіше — вкладають у них душу. Шейх Мухамед збагнув: «Поки я нищу ілюстрації, молоді маляри множать їх у безлічі інших книжок, використовують мої малюнки для інших оповідей, зберігаючи їх у голові, наповнюють ними всі закутки землі». Розглядаючи малюнок за малюнком, розуміємо: добрий художник своїми дивами не просто залишає слід у нашій пам'яті — він змінює її. Якщо творіння маляра хоча б раз безмежно вразить тебе, то стає мірилом краси цілого світу. Спаливши себе й свої ілюстрації на схилку літ, ісфаганський живописець не залишився свідком їхнього поширення, він усвідомив: кожен дивиться на світ так, як раніше дивився на нього він сам. Йому збридилися малюнки, не подібні до тих, які він творив замолоду.

Я не міг стримати свого захоплення Еніште-ефенді, бажання сподобатися йому. Впавши перед ним на коліна, я цілував його руки, а в моїх очах накипіли сльози. Він зайняв місце майстра Османа в моїй душі.

— Маляр творить без страху, дослухаючись до своєї совісті та керуючись законами, в які вірить, — задоволено промовив Еніште-ефенді. — Він не зважає на ворогів і заздрісників.

Але ж Еніште-ефенді навіть не маляр, — сяйнуло мені, коли я, обливаючись слізьми, цілував укриту родимками й пігментними плямами руку. І відразу стало соромно за свої сумніви. Неначе хтось невідомий насильницьки навів мене на ту нахабну диявольську думку. Хоча ви знаєте: це — правда.

— Я їх не боюся, — говорив Еніште-ефенді, — бо не боюся смерті.

Кого їх? Я закивав головою, ніби мені було зрозуміло. А в моєму серці прокинулася лють. Збоку біля Еніште я помітив «Kitab-ur Ruh» Джевзіє в старій палітурці. Там ідеться про мандри душі після смерті. Її обожнюють усілякі недоумки, які хочуть піти з життя. Серед письмового приладдя, ножів для точіння писал, каламарів, шкатулок для калямів, розкиданих повсюди, на таці, скрині, ящику, я вперше за стільки часу побачив тут дещо нове: бронзовий каламар.

— Доведімо, що ми їх не боїмося, — сміливо сказав я, — візьмім і покажімо їм останню ілюстрацію.

— А чи не засвідчимо ми тим самим, що всерйоз сприймаємо їхні наклепи? Ми ж не скоїли нічого страшного, аби боятися. Що ще тебе лякає?

Він погладив мене по голові, наче батько. Переживаючи, аби щоками не полилися потоки сліз, я обняв його, а потім схвильовано промовив:

— Мені відомо, чому загинув нещасний майстер заставок Заріф-ефенді. Оббрехавши книгу, вас і нас, Заріф-ефенді здав би всіх прибічникам ерзурумійця Нусрета-ходжі. Він дійшов висновку, що тут панує безбожність, вигідна шайтанові, й почав базікати про це по всіх усюдах, підбурювати проти вас інших малярів, котрі працювали над книгою. Чому він з доброго дива став так поводитися — я не знаю. Можливо, через заздрощі, можливо, злигався з шайтаном. Ваші маляри дізнались про рішучі наміри Заріфа-ефенді знищити нас. Неважко здогадатися, як усі переживали і в якому страсі жили. В тому числі і я. Котрийсь із нас темної ночі припер Заріфа-ефенді до стіни, а він переманював його на свій бік проти вас, нас, вашої книги, малярства, ілюстрацій, наших цінностей. Охоплений тривогою, художник убив того мерзотника й скинув у колодязь.

— Мерзотника?

— Заріф-ефенді був нікчемним зрадником без крихти совісти! Падлюка! — закричав я, ніби небіжчик стояв навпроти мене.

Ми замовкли. Він боїться мене? Я сам себе боюся. В мою душу влетів вітер чиєїсь чужої злоби й думок, але це було прекрасно.

— Хто цей маляр, кого полонило сум'яття, як тебе й живописця з Ісфагана?

— Не знаю, — відповів я.

Однак мені хотілося, аби він прочитав брехню на моєму обличчі. Це була велика помилка — приходити сюди. Та я далеко не той, кого доймуть муки совісті й каяття. Я бачив, як Ешште-ефенді боїться мене, й отримував задоволення, відчував власну силу. Він покаже мені останню ілюстрацію, якщо збагне, що я — вбивця й хочу подивитися на неї, аби знати, яка вона, а не дошукуватися блюзнірства, — майнуло мені.

— Хіба важливо, хто роздавив отого покидька? Хіба не добро зробили йому, очистивши від скверни?

Еніште-ефенді не наважувався глянути мені в очі, і це додавало мужності.

Сотні людей, котрі вважають себе найкращими й високоморальними, ось так не зважуються подивитись вам у вічі, коли їм за вас соромно. А можливо, вони думають, як би донести на тебе й кинути катам на тортури.

За ворітьми оскаженіло гарчали собаки.

— На вулиці знову сніг, — промовив я. — А де всі в таку пізню пору? Чому залишили вас самого? Навіть свічки вам не запалили.

— Це дивно, дуже дивно, — відповів він, — сам ніяк не доберу.

Він сказав це так щиро, що я повірив йому без усіляких сумнівів. Незважаючи на наші з малярами кпини над ним, я вкотре в глибині душі відчув, що таки люблю Еніште-ефенді. Він же не впустив миті безмежної любові й поваги до нього, які сколихнули моє серце, знову по-батьківськи погладив мене по голові. Це було нестерпно, однак я не опирався. Мені подумалося, що роботи майстра Османа, натхнені древніми ґератськими малярами, не мають майбутнього. Й аж лячно стало від такого мерзенного судження. Після лихої пригоди кожен із нас благає когось, аби все залишалося, як досі. Незважаючи на те що видаєшся смішним, як ідіот, ти покладаєш на свої прохання останні надії.

— Давайте продовжимо ілюструвати книгу, — промовив я, — все стане на свої місця.

— Хтось із малярів — душогуб, далі я працюватиму з Карою-ефенді.

Може, він хоче, щоб я вбив його?

— А де зараз Кара? — запитав я. — Де ваша дочка з дітьми?

Знову, неначе хтось невідомий укладав свою силу в мої слова, проте я не міг опанувати себе. Тепер мої надії й щастя втрачено. Залишалося бути кмітливим і глузливим. За спиною цих двох моїх коханих джинів кмітливості й глузів стоїть сам шайтан. Він — їхній володар, який уселився в мене. За ворітьми двору озвіріло вили пси, ніби почули запах свіжої крові.

Чи переживав я вже колись ці хвилини? Давно-давно в місті на краю світу, в сяйві свічки я, не помічаючи, як за вікном сипле сніг, і обливаючись слізьми, клявся одному смердючому одурілому дідові в своїй невинності. А він звинувачував мене у викраденні фарб. Тоді теж за ворітьми, ніби вчувши запах крові, оскаженіло вили собаки. В Еніште-ефенді та того злого дідугана в зморшках були однакові гострі підборіддя. Він таки вп'явся в мене своїми безжальними очима. Збирається, розчавивши, переступити через мене, — розумів я. Цей недобрий спогад з моїх учнівських часів, коли мені минало десятий, завжди зринав у пам'яті, як малюнок із чіткими лініями, але блідими барвами. Нині для мене й ця мить була — немов блідий спомин із чіткими обрисами.

Майстер Осман учив нас усвідомлювати свою сутність художника. Поки зривався з місця, ходив довкола Еніште-ефенді, я вибрав з-поміж скляних, фарфорових, кришталевих каламарів — бронзовий; маляр, який не дрімав у мені, змальовував усе, що я роблю й бачу у блідих кольорах, наче далекий спомин минулого, а не нинішня мить. Пригадуєте, як нам сняться сни, в яких ми бачимо себе зі сторони й у нас іде мороз поза шкірою? Я був у подібному стані. Тримаючи в руці важезний бронзовий каламар з вузькою шиєю, я сказав:

— Коли мені минало десятий, я бачив такий самий каламар.

— Він — монгольський, і йому тридцять років, — промовив Еніште-ефенді. — Кара привіз мені його аж із Тебріза. Його використовували тільки для червоного чорнила.

Мене ж хтось підбурював щосили зацідити каламарем по його просякнутій тупістю самозакоханій голові. Звичайно, це був шайтан. Та я втихомирив його й, мов йолоп, із надією промовив: