Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 52

Продовження дня було схоже на забавні оповідки меддахів із халебських кав'ярень. Ці б мої сьогоднішні історії передати в месневі й видати книжку, та нехай їх перепишуть найкрасивішими літерами, а таки ніхто не проілюструє й не сприйме всерйоз — занадто вже багато пригод і шахрайства. Я ж за цілий день намалювався — на уявних сторінках вийшло чотири сцени моїх пригод.

У ПЕРШІЙ СЦЕНІ художнику потрібно було б зобразити нас у чотиривесловому човні посеред Босфору: ми пливемо від Ункапани до Ускюдара в товаристві м'язистих веслярів із довжелезними густющими вусами. Поряд з імамом — його худющий брат, з виду чорний, мов сажа, він дуже радий несподіваній мандрівці, обоє базікають з веслярами. Я, бідолашний, сиджу на носі човна, перед очима в мене нескінченні картини щасливого подружнього життя, та водночас я злякано позираю на дно протоки, незвично прозорої, завдяки сонячному зимовому ранку. Злякано, бо боюся натрапити на якусь погану прикмету, наприклад, на уламки корсарського корабля. Отож, хоч би в яких веселих кольорах художник зобразив море й хмаринки, проте йому потрібно було б намалювати ще щось чорне, аби передати мою велику боязнь, котра змагається зі щасливими мріями. Цим чорним могла б бути страхітлива рибина на дні Босфору, тоді для того, хто розглядатиме ілюстрацію, намальоване не тонутиме в яскраво-рожевому сяйві.

У ДРУГІЙ СЦЕНІ — палаци падишаха, рада диванів, аудієнція європейських послів, безліч споруд, показаних у розрізі; малюнок має бути сповнений світла і належно розмічений, а ще необхідно врахувати його гумор та іронічність — тонкощі гідні Бехзата. А саме: у якомусь із кутків кадій-ефенді завзято відмахується однією рукою й від мене, й од мого хабара, а другою — сипле собі в кишеню венеційські золоті, тут-таки необхідно, щоб було видно й результат хабара, — на місці кадія Ускюдара вже сидить його заступник-шафіїт Шахап-ефенді. Події, котрі передують одна одній, можна відтворити на малюнку одночасно, та тільки досвідчений маляр може якнайкраще розмітити сторінку. Спершу в очі має впадати, як я даю хабар, а потім — як у іншому кутку малюнка заступник кадія сидить, схрестивши ноги на його подушці. Тоді навіть той, хто не читав моєї оповіді, відразу збагне, що кадій-ефенді поклав до своєї кишені венеційське золото, а на своє місце посадив заступника-шафіїта, аби той розірвав шлюб Шекюре.

ТРЕТІЙ малюнок — та ж сцена, але цього разу плетиво гілля, яке прикрашають стіни, повинно бути густішим, темнішим і виведеним у китайському стилі, а над заступником ПОДІЯ нехай нависають допитливі яскраві хмарки, щоб було зрозуміло: в нашій історії не обійшлося без шахрайства. Імама з братом потрібно зобразити вдвох, хоча вони заходили до кадія по черзі. Мої свідки розповідають, що чоловік бідної Шекюре вже чотири роки не повертається з війни, Шекюре живе в злиднях, двоє сиріт ходять заплакані й голодні, а вона не може знайти для них нового батька, бо досі заміжня, навіть грошей Шекюре не позичиш без дозволу чоловіка. Слова братів такі жалібні, що й глухі стіни ладні розплакатися та дати розлучення, але не безсердечний заступник кадія: він не тамошній, із чужого махаллє, й запитує: «А хто опікун Шекюре?» Тоді, набравшись духу, вступаю в бій я й відповідаю, що шановний батько Шекюре, який був послом нашого падишаха, виконував доручення Його Величності, зараз почувається добре.

— Я не можу розірвати шлюб, допоки він не з'явиться до суду! — кричить заступник.

Тепер я схвильовано розповідаю, що Еніште-ефенді конає в муках, прикутий до ліжка, його останнє прохання до Аллаха — побачити свою дочку вільною, я ж — уповноважений від нього.

— А що буде, як дати їй розлучення! — розлютився заступник. — Чого це людині при смерті так хочеться, аби дочка розлучилася з чоловіком, який уже стільки часу як зник на війні? Слухай-но, я б усе зрозумів, якби в неї був добрий наречений, кандидат у зяті, якому можна довіряти, тоді батькові було 6 спокійно на душі.

— Заступнику-ефенді, в неї є суджений.

— Хто?

— Я!

— Як це? Ти ж уповноважений опікуна! — здивувався заступник кадія. — А чим ти займаєшся?

— Я служив на Сході секретарем, скарбником, діловодом у різних пашів. Уклав історію перських воєн, вручу її падишахові. Знаюся на малярстві. Я кохаю цю дівчину з двадцяти років.

— Ти родич їй?

Я замовк. Мені стало страшенно соромно, що я плазую перед заступником, відкриваю йому найінтимнішу сторону власного життя.

— А ну відповідай — зараз почервонієш, мов редька! А то не розірву шлюб!

— Вона мені двоюрідна сестра по матері.

— Гмм… Ясно. Вона з тобою буде щаслива?

— На прожиття нам завжди вистачить.

— Оскільки я є шафіїтом, то заявляю, що розлучення цієї нещасної Шекюре не суперечить Святому Письму й моєму віросповіданню, оскільки її чоловік чотири роки як пропав безвісти, — виголошував заступник кадія, — я розірвав шлюб. Навіть, якщо її чоловік повернеться, то не зможе заявити про свої права на неї.

На ЧЕТВЕРТОМУ малюнку потрібно відобразити, як заступник чорним чорнилом посилає слухняні армії літер у свій реєстр — підтверджує розрив шлюбу. За цим ітиме сцена, де він вручає мені документ, завірений печаткою, — свідчення того, що Шекюре — вдова й ніщо не може завадити її новому заміжжю. Моє безмежне щастя маляр не передасть ані червоним забарвленням стін, ані багряними, наче кров, рамками сторінки. Я зачинив за собою двері суду, проштовхався крізь скупчення інших свідків, чоловіків, які поприганялися розлучати своїх сестер і дочок, і вирушив у зворотну путь.

Ми перепливли Босфор і знову опинилися в махаллє Якутлар, тут я розпрощався з розумником імамом-ефенді, який уже набивався в поміч, коли здійснюватиметься шлюбний обряд, та його братом. На вулиці я відразу відчув, що кожен стрічний заздрить моєму неймовірному щастю й хоче якось затьмарити його, тож не гаючи часу побіг на вулицю Шекюре. Звідки це прокляте гайвороння дізналося про небіжчика в домі? Оте гайвороння від радості так підскакує на черепиці. Моє серце щеміло, — я ж навіть не погорював за дядьком, навіть сльозинки не зронив, але за щільно причиненими віконницями, дверима, по тому, як на мене дивиться гранат, я збагнув, що все йде своїм звичаєм.

Ви вже зрозуміли: я був збуджений і поспішав мов навіжений. Схопивши з землі камінця, я ще здалеку жбурнув ним у хвіртку і промазав! Наступним камінцем попав по черепиці. Я був розлючений, і на дім посипалася злива каміння. Тут-таки на другому поверсі відчинилося вікно, те саме, в якому чотири дні тому, в середу, я вперше побачив Шекюре крізь плетиво гранатового гілля. Тепер там стояв Орхан, а до мене долинав голос коханої, вона відчитувала малого, потім показалася й сама. Ми обмінялися з моєю чарівницею поглядами, сповненими надій. Яка ж вона приваблива, яка гарна! «Зажди», — кивнула вона мені рукою й зачинила віконницю.

До вечора ще було далеко; я стояв і чекав у безлюдному садку, милуючись красою дерев, заболоченої вулиці, світу. Невдовзі з'явилася Хайріє, виряджена як ханим-ефенді, а не як раба. Не наближаючись одне до одного, ми обоє відійшли за інжир.

— Справу зроблено, — привітав я її і показав папір, одержаний від кадія, — Шекюре вільна. Сьогодні ж я… — хотів сказати «знайду якогось імама з іншого махаллє», але висловився коротко: — Сьогодні ж імам прийде. Хай Шекюре буде готова.

— Шекюре-ханим бажає, аби був хоча б якийсь весільний кортеж, і щоб за весільним столом зібралися гості з нашого махаллє. Ми наготували плову з мигдалем та курагою.

Раба б іще бозна-скільки захоплено розповідала про інші страви, та я урвав її:

— Навіщо так ускладнювати, якщо весілля набере такого розмаху, то про нього пронюхають люди Хасана, нападуться на нас, нароблять страму й зірвуть шлюб, а ми не зможемо й пальцем поворухнути. Ви все занапастите. Нам-бо треба стерегтися не тільки того Хасана, а й душогуба-ібліса. Вам що — не страшно?

— Нам не страшно? — перепитала вона й розплакалася.

— Нікому ані слова, — застерігав я. — Перевдягніть Еніште в нічне, постеліть йому та покладіть у ліжко, щоб лежав не як мертвий, а як хворий; біля нього поставте склянки, якісь мікстури та позачиняйте віконниці. І щоб лампа в кімнаті не горіла; створиться враження, наче хворий батько, опікун Шекюре, — з нами на скромному святкуванні. Ніякого кортежу не буде, наприкінці покличете трьох-п'ятьох сусідів, і край. А як кликатимете, то говоритимете їм, що це остання воля Еніште-ефенді… То має бути весілля зі сльозами на очах, а не веселий бенкет. Якщо ми не впораємося з цим завданням, нас розженуть, а тебе покарають.