Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 60

Проходячи воротьми, я ніде не помітив кутка, де, як розказували, стоять напоготові кати, але й не зміг приховати свого хвилювання від воротарів, які косували на мій сувій із тканиною для оббивок, що його ніс у руках, нібито допомагаючи своєму проводирю-кравцю.

Вийшовши на площу Диван, ми відразу занурилися в глибоку тишу, яка поглинула все довкола. Моє серце напружено калатало, жили на шиї — й ті пульсували. Місце, про яке я стільки чув, котре мені стільки разів описував дядько та люди, вхожі до палацу, постало переді мною несказанно чарівним садом, неначе справжній рай. Однак тут я не почувався щасливим праведником. Ні, я відчував страх і покору, усвідомлював, що є звичайнісіньким рабом падишаха, стовпа світу. Сьогодні я це розумів як ніколи. Зачудовано дивився на павичів, що прогулювалися зеленим моріжком, бачив золоті кухлики, прикуті ланцюжками до водограю, що дзюрчав і пінився, на чавушів [156] Дивана в шовковому вбранні, які ходили настільки нечутно, що, здавалося, пливуть над землею. Мене переповнювали збудження й піднесення: я ж бо маю змогу служити самому повелителю. Я обов'язково завершу таємну книгу падишаха, чиї незакінчені ілюстрації нині несу йому під пахвою. Баня Дивана скоріше викликала страх, аніж захоплення. Прикипівши до неї очима, я підсвідомо слідував за кравцем.

З приставленим до нас хлопчиком-проводирем, ми, не подаючи ані звуку, з острахом, наче в якомусь сні, поминули приміщення Дивана та Скарбниці. Я ж десь внутрішньо відчував, що колись тут був, усе бачив і знаю.

Широкими дверима ми ввійшли до зали, відомої як «стара кімната» Дивана. Під велетенською банею стояли в очікуванні ремісники, тримаючи в руках сувої тканин, шматки шкіри, срібні піхви для шабель, шкатулки, інкрустовані перламутром. Я відразу здогадався, що ці люди з придворної чети ремісників падишаха: зброярі, чоботарі, сріблярі, ткачі оксамиту, різьбярі на слоновій кістці, майстри, які виготовляли музичні інструменти — сази й уди. Оскільки вхід до покоїв палацу був заборонений, то всі вони чекали під дверима кімнати головного скарбничого, до якого поприходили з приводу фінансів та закупки матеріалів. Слава Богу, серед них не було жодного маляра.

Ми стали скраєчку й теж чекали. Час від часу до нас долинав підвищений голос секретаря скарбничого, який був змушений раз у раз повторювати про помилку в розрахунках, на що якийсь замочник шанобливо відповідав своє, їхні голоси зрідка перебивав шепіт ремісників, які скаржилися на фінансування й поставку матеріалів, хоча ще гучніше було чути ляпіт голубиних крил — птахи літали всередині під банею.

Настала моя черга. Зайшовши в невеличку кімнату під банею, я застав там лише секретаря й сказав йому, що я у важливій справі до головного скарбничого: книга, яку замовив падишах і за чиїм велінням роботу над нею призупинили, досі залишається незакінченою. «Гм! Гм!» — прогугнявив секретар, відчуваючи щось неладне, й пильно подивився на мене. Я показав йому мініатюри до дядькової книги. Побачивши, що його спантеличили дивні малюнки, їхня незвичність, я назвав їм я свого дядька, розповів, чим він займався, і додав, що через ці малюнки він загинув. Це все я випалив, не встигши й оком змигнути. Бо добре розумів: якщо вийду з палацу, не доступившись до падишаха, то мене звинуватять у жахливому вбивстві Еніште.

Секретар побіг з новинами до головного скарбничого, а мене кинуло в холодний піт. Від Еніште мені було відомо, що головний скарбничий ніколи не відлучається од падишаха, іноді під час намазу розстилає для нього килимок, іноді султан ділиться з ним своїми таємницями. Він, мабуть, і не подумає покидати покої палацу задля мене? Та неймовірним був уже той факт, що когось послали в Ендерун, серце палацу. Де зараз Його Величність падишах? Спустився до котрогось узбережного палацу, а чи відпочиває в гаремі? Чи з ним головний скарбничий?

Мене гукнули не швидко. На мить я збентежився. Назустріч мені вийшов ткач оксамиту, на його обличчі застигли подив і повага, мене це насторожило. Заходити всередину було лячно, здавалося, що не зможу зронити ані пари з уст.

Там сидів чоловік. На голові мав помережаний серпуш, [157] такі носять тільки візири; то був головний скарбничий. Він розглядав мініатюри, взяті в мене секретарем, розклавши їх на підставці для книг. Я так боявся, наче сам їх малював. Поцілував поділ його вбрання.

— Синку, мені не почулося? Твій дядько помер?

Мені заціпило — чи то від хвилювання, чи від почуття провини, я лише закивав у відповідь головою. Потім сталося те, чого й не припускав: мені на очі навернулася сльозина й повільно-повільно скотилася щокою під співчутливим та розгубленим поглядом головного скарбничого. Не знаю. Поява головного скарбничого, який залишив падишаха, щоб поговорити зі мною, саме моє перебування в палаці, можливість аж так наблизитися до падишаха — це дуже вражає. За тою сльозинкою закапали інші, вони потекли струмочками, я вже навіть більше не соромився.

— Поплач, синку, якщо хочеться, — промовив головний скарбничий.

Я плакав навзрид. Думав, що подорослішав за ці дванадцять літ, досяг зрілості, але коли опиняєшся так близько до падишаха, серця держави, то відразу перетворюєшся на дитину. І мені було байдуже, що мої ридання чути сріблярам за дверима, ткачам оксамиту. Тепер я знав, що про все розповім головному скарбничому.

Так і було. Я розповів про все від щирого серця. Мені стало спокійно на душі, коли побачив, як оживають перед очима головного скарбничого наше з Шекюре одруження, труднощі, пов'язані з книгою дядька, таємниці, які криються за ілюстраціями, що лежать перед нами, погрози Хасана, картина з небіжчиком Еніште. Я відчував усім своїм єством, що лише тоді виберуся з пастки, до якої потрапив, коли довірюся безмежному правосуддю та милосердю нашого султана, покровителя світу. Чи зрозуміє мене скарбничий? Чи передасть мої слова Опорі неба та землі, нашому падишаху? Чи не кине катам на тортури?

— Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, — розпорядився головний скарбничий, — щоб усі художники були присутні на похороні.

Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв'язок додав мені впевненості, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді — означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависті та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно — моя інтуїція підказувала, що головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!

Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.

— Дев'ять штук, — озвався він, — тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.

— Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.

— Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.

— Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.

— Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.

— Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.

— Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?

— Так.

— А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?

— З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в «Фірасетнаме», [158] головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.