Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 8

Запала тиша. Вікно моєї майстерні виходило на вулицю, його нижню частину закривали наглухо забиті віконниці. Верхня ж частина вікна була завішена тканиною з намальованими на ній восковими свічками. Крізь неї знадвору проникало холодне моторошне сяйво.

— Один з моїх художників, як і інші, таємно приходив до мене розписувати книгу. Ми працювали до ранку. Його заставки були найкращі. Якось уночі бідолашний Заріф-ефенді вийшов з мого дому й ніколи більше не повернувся сюди. Боюся, що мого талановитого майстра вбили.

6. Я — Орхан

— Убили? — перепитав Кара.

Це був високий, вишуканий та трохи страшний Кара. Я ввійшов якраз тоді, коли дідусь сказав: «Убили». Потім він подивився на мене:

— А ти що тут робиш?

Але подивився дуже лагідно, не криючись від гостя, обняв мене, посадив собі на коліна, щоправда, тут-таки й із-садив.

— Поцілуй Карі ручку, — сказав він.

Я поцілував, і той уже зовсім не здавався страшним.

— Яке миле хлоп'я, — промовив Кара, цілуючи мене в щічки, — виросте мужнім, мов лев.

— Це Орхан. Йому шість років. У нас є ще старшенький, Шевкет, тому сім і він неабиякий упертюх.

— Я ходив на вулицю за Аксараєм. Тоді стояв мороз, і все довкола було вкрите снігом та льодом, але там нічого не змінилося.

— Змінюється все. Немає нічого вічного. Нічого, — сказав дідуньо й повернувся до мене: — А де твій брат?

— У майстра.

— A ти чому гут?

— Майстер назвав мене молодчиною і сказав, що можу йти.

— То ти прийшов сам? Старшому брату слід було тебе провести, — сказав дідусь і обернувся до Кари: — В мене є товариш-палітурник, і хлопчаки заходять до нього двічі на тиждень після шкільних занять з Корану.

— Ти, мабуть, як і дідуньо, любиш малювати? — запитав Кара.

Я мовчав.

— Ну гаразд, — звернувся до мене дідусь, — іди, ми ще побачимося сьогодні.

Там було так добре й від мангала йшло таке тепло, що мені зовсім не хотілося їх покидати. Я застиг, удихаючи випари фарби та клею. А ще запахло кавою.

— Малювати по-іншому — це значить дивитися на світ іншими очима. Через це й убили нещасного Заріфа. Його заставки були в старому стилі. Я не знаю напевне, чи він загинув, але те, що зник, — це очевидно. Зараз під керівництвом старшого майстра Османа художники розмальовують для падишаха «Сурнаме». [51] Роботу виконують удома, а Осман сидить у центральній майстерні. Я хотів би, щоб ти спершу пішов туди й подивився на все сам. Боюся, вони перегризлись між собою й вбили Заріфа. Я маю на увазі малярів, яким дав псевдоніми Осман: Келе6ека, Зейтіна, Лейлека [52]… Кожного з них ти застанеш удома…

Щоб зійти сходами вниз, доводилось повернутися назад до передпокою, але з кімнати, де спала Хайріє, почувся шум, і я зайшов туди. Звуки линули не від Хайріє, а від мами. Я побачив, що вона наполовину залізла в стінну шафу. Помітивши мене, мати зніяковіла:

— Де ти був?

Та вона знала, де я був. У стінній шафі була шпарина, крізь яку видно майстерню. А якщо відкрити двері майстерні, то можна побачити й передпокій га кімнату, де спить дідуньо.

— У дідуся, — відповів я і запитав: — Мамо, що ти тут робиш?

— Хіба я тобі не заборонила ходити до нього, коли там гості? — закричала вона, але не голосно, щоб не почув Кара. Потім уже ласкавим голоском запитала: — Що вони там роблять?

— Вони не малюють. Сидять собі. Дідуньо щось розказує, а той слухає.

— А як він сидить?

Я відразу опустився на підлогу й заходився мавпувати Кару: насупивши брови, подивився серйозним поглядом на маму й захитав головою, наче в такт дідовим словам.

— Спустися вниз і негайно поклич сюди Хайріє, — наказала вона мені.

Сама ж присіла, поклала на дощечку для письма клаптик паперу й почала щось писати.

— Мамо, що ти пишеш?

— Чи ж я тобі не говорила мерщій покликати Хайріє?

Я почалапав на кухню. Прийшов мій старший брат. Хайріє поставила перед ним сахан, відсипавши в нього плову, що готувався для гостя.

— Хи — брехло, — випалив мій брат. — Чкурнув, залишив мене самого в майстра, а мені довелося й за тебе робити. Та так, що аж пальці побагровіли.

— Хайріє, тебе мама кличе.

— Ось я доїм і розберуся з тобою. Ти мені дорого заплатиш за неправду й лінощі.

Тільки-но Хайріє вийшла, брат, навіть не доївши плову, метнувся до мене. Я не встиг утекти. Він схопив мою руку й став її викручувати.

— Пусти! Шевкете, пусти! Боляче!

— Ти ще будеш тікати від роботи?!

— Ні, не буду.

— Поклянися!

— Клянуся.

— Заприсягни Кораном.

— Присягаю Кораном.

Проте він не дав мені спокою й поставив на коліна. Ох і дужий же був — однією рукою запихав собі до рота ложку плову, а другою й далі викручував мою руку.

— Знову цей деспот знущається над братом, — сказала Хайріє, накинувши на голову хустину й збираючись на вулицю. — Відчепись од нього!

— А ти не лізь, дочко раба, — випалив брат, не відпускаючи мене, — куди ти намилилася?

— Купити лимонів.

— Брехуха — у хаті повно лимонів!

Він попустив мою руку, і я, швидко вислизнувши, копнув його ногою й схопив для оборони свічника за ніжку. Але він притьмом вибив його з моїх рук і повалив мене додолу.

— Ах ви ж кара Аллахова на мою голову! — почувся голос мами. Вона ледь стримувала крик, щоб не почув гість. Як вона спустилася, покинувши передпокій і не потрапивши на очі Карі? Мати розборонила нас.

— Ви ж паршивці, срамота роду людського, — говорила вона.

— Орхан нині обдурив мене, — обізвався Шевкет. — Накивав п'ятами з майстерні, і я працював за двох.

— Замовкни! — сказала мама, давши йому ляпаса.

Хоч вона вдарила й несильно, та брат розплакався.

— Хочу до тата! — ревів він. — Коли повернеться, тато дістане з піхов свою червону шаблю, й ми хутко переїдемо з цього дому назад до дядька Хасана.

— Замовкни, — повторила мама. Вона вмить так розгнівалася, що схопила Шевкета за руку й поволокла в найтемнішу комірчину дому. Я посунув за ними. Матінка відчинила двері й глянула на мене:

— Обидва сидітимете тут.

— Але, мамо, я ні в чому не винен, — сказав я.

Проте ввійшов досередини, і вона замкнула двері. Тут не було щоб аж надто темно. Крізь віконниці проглядалися гранатові дерева, й проникало бліде сяйво. Однак я злякався й заскиглив:

— Мамо, випусти, я змерз.

— Не реви, боягузе, — гримнув Шевкет. — Зараз випустить.

— Ви що — збираєтеся бешкетувати, поки гість устане й піде? — сказала мама, звільняючи нас. — Гаразд, досить з вас. Сидіть на кухні біля вогню, доки Кара піде. Й щоб духу вашого не було нагорі.

— Ми нудьгуватимемо самі на кухні, — перебендювався Шевкет. — А куди пішла Хайріє?

— Це вже занадто: всюди ти пхаєш свого носа.

Зі стайні почулось іржання. Це іржав не дідусів кінь, а кінь Кари. В усіх нас відразу піднявся настрій, наче сьогодні свято або ми маємо їхати на ярмарок. Мама усміхнулася, ніби підбадьорюючи нас, і, ступивши два кроки вперед, відчинила двері, які вели до стайні.

— Тпру! — закричала вона туди.

Потім заштовхала нас на кухню, де пахло жиром та мишами.

— Пам'ятайте: ані кроку звідси, поки піде гість. І не бешкетуйте, а то він подумає, що ви розбещені, вадливі діти.

— Мамо, — тихенько промовив я, — мамо, дещо тобі маю сказати. Хтось убив нещасного майстра нашого дідуся.

7. Моє ім'я — Кара

З першого погляду на дитину я відразу збагнув: до чого оманливими були мої спогади про личко Шекюре. Воно мало бути досконалим, як і в Орхана, підборіддя довшим, аніж я уявляв, і ротик її повинен бути значно меншим, губи вужчими. Впродовж дванадцяти років, мандруючи від міста до міста, я округлював й округлював її вуста, вимальовував їх у своїх нестримних фантазіях повними й соковитішими за перестиглі вишні.