Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин. Страница 18

З перших рядків ми опиняємося в Апокаліпсисі й маємо чіткі орієнтири для узгодження біжучого, на позір поліморфного та поліфонічного повсякдення зі структурою християнського тексту — або християнської ікони, як у вірші «Століття за вікном свистіли, ніби стріли…». Поет відчитує історію, керуючись не довільно винайденою та накладеною на повсякдення таксономією, а кодом обраного, може, краще сказати, наперед завданого міту, який, до того ж, не є черговим літературним «переданням» або там «великою нарацією» про минуле — у цьому коді, до якого активно вдається Римарук, для віруючого християнина міститься все майбутнє сповна, саме його він зчитує з інтернетівських сайтів і з телеекранів. Чи можна виповісти узвичаєною мовою те, що поет розуміє в баченому? У незвичних за композицією та метричною основою (а в «римаруківському» багатоголосому контексті — ще й таємничо закритою монологічністю) віршах поет удається до первісного дару пророків і жерців-поетів — до сакральної мономови глосолалії:

Проте істинномовлення глосолалії — не єдиний набуток нового Римарука. Не меншої уваги заслуговує його звернення до розмовних інтонацій, до легкого іронічного підсвічування викшталтуваної книжної мови сучасними лексемами та фразеологізмами, які омовлюють далеко не класичні деталі; врешті-решт, це й дозріла самоіронія мудреця, який погоджується з тим, що він більше нічого не знає. Останніми роками нам бракувало всього на світі, тільки не іронії, і, правду кажучи, вона доволі приїлася й перестала бути ефективною, якою була у 80-х. Надуживаний прийом мовлення перетворився на стереотип поведінки мовців, набув загального поширення і, як кожний ментальний ширужиток (забуте слово), втратив вартість. Сьогодні іронізують навіть міліціонери. Але Римарук не був би собою, якби обмежився таким собі легковажним «селяві»; виконавши ряд іронічних та самоіронічних «па», його вірш «Сорок — це сором, це погляд вужа…» закінчується драматично — це невтішний підсумок сорокаліття, яке асоціюється з періодом блукань обраного народу; до того ж, виявляється, що й у іронічну постмодерну добу смерті ніхто не анулював, разом з іншими табу та марновірствами:

Дійшовши аж сюди, відбувши «дві пишногрудих» епохи, знеохочено очікуючи на ту, що прийде — «якась вертихвістка, німфетка, Лоліта» — поет зупиняється нараз перед питанням: що залишилося йому в цьому часі «болотяних Лукроз» (зеровська метафора зустрічається з набоківським персонажем)? Знаковим тут є образ вистиглого чаю, решток чаю, який уже не гріє душу, у час після мови, коли:

І все ж це той самий чай, який пускали по колу побратими, відтворюючи сакральний ритуал причетності-причастя як у «великій», так і в «малій» зонах:

Як витлумачити оцю зневіру й вистиглість, чому омріяна свобода, яку п'ють побратими «по два ковтки», виявляється «затруєною»? У таких поетів як Римарук — або Ігор Калинець, якому присвячено процитований вище вірш, — котрі були безпосередньо причетними до руху національного визволення та свідомого опору бюрократичним і репресивним інституціям тоталітарної імперії, здобуття державної незалежності мало би стати чудовою нагодою назавжди розквитатися з колоніальним минулим, видати нарешті свої вірші без купюр, отримати гонорари, які дозволяли би пристойне існування, почути широкий резонанс у засобах масової інформації, зустрітися з прихильною читацькою увагою, мати змогу творити нарешті вільно — без обов'язкових нестатків, утисків і решти тимчасових труднощів трьохсотлітнього перехідного періоду; зрештою, кожний уявляв собі цю свободу по-своєму, у тому числі і як свободу слова. Натомість сталось якесь незбагненне, загрозливе непорозуміння, і сталося воно на самому припочатку, — майже за апостолом Іваном. Спочатку було вкрадене Слово. Як пояснює Ентоні Сміт у своїй чудовій праці «Національна ідентичність», один із шляхів перетворення етнічної спільноти на націю уможливлює держава. Інкорпоруючи регіони та середній клас, який постає згодом, довкола одного центру, ця держава інколи виявляється спроможною згуртувати строкате й розрізнене населення в єдину політичну спільноту, засновану на культурній спадщині панівного етнічного ядра. «Якщо інтелігенція й відіграє якусь роль у цьому процесі, то підпорядковану… Адже всупереч тому, що в певному розумінні саме їхня культура поширюється державою, наслідком стає марґіналізація аристократії й духівництва», — ці рядки британського професора, здається, прямо стосуються сьогоднішньої української ситуації і того становища, у якому перебуває інтелігенція — протягом минулого століття чи не єдина «аристократія й духівництво» українців.

Але це тільки половина справи. Марґіналізацію та зубожіння, відсутність друку, мізерні тиражі й ще мізерніші гонорари якось можна було би перетерпіти, — чого не витерпиш заради Нації! Заради омріяної багатьма поколіннями мучеників-українців Держави! Але коли дивишся на тих, хто перехопив владу й національні святині, самою своєю присутністю спрофанувавши їх водномить так, як неспроможна це була зробити совєтська пропаганда протягом семи десятиліть; коли зустрічаєшся з безтурботним цинізмом можновладців, які чи то для забави, чи то для користі гаранта замовляли — і щоразу вигравали! — вибори без вибору, і в яких слова про соціальну справедливість викликають гострий приступ нудоти; коли споглядаєш заповзятливу легалізацію аморально загарбаної влади та власності, яка обертає моральність на нелегальну справу, і порівнюєш цю дику реальність зі світлими ідеалістичними мріями 80-х про громадянське суспільство та вільну націю, тоді вже й чай перестає смакувати, і свобода слова сприймається такою, якою вона є: затруєною, і чекаєш тоді вже не виходу наступної книжки та читацької реакції, а Страшного Суду, Юрія Змієборця, одне слово, чогось такого потойбічного й аж ніяк не іронічного: