Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин. Страница 35

Ці поетичні прийоми роззброюють код комунікації, перетворюючи його на фатичний код, адже відлуння двох останніх слів цитати не є відповіддю коханій дівчині, а звернене оповідачем на читача. Автор-герой ніби озирається за читацькою підтримкою («моя дівчина каже, що я жартую, хоча це не так») і самодостатність тексту розмикається, хоча в поезії це сприяло би його герметизації.

Рябчукові оповідання створюють настрій веселої, часом загрозливої присутності Іншого: абсурду — на противагу раціональності, безпричинності й відносності часу (зокрема у «Весіллі») — на противагу каузальності й лінійній темпоральності, таємничої дійсності трансцендентного — на противагу розчаклованій «радянській дійсності», у котрої якщо й були таємниці, то такі, що від них досі кров холоне в жилах. Цей настрій Можливого є настроєм реалізовуваного Бажання, екстазом сублімації, коли, наприклад, збувається бажання бути абсолютно невразливим або, як у «магічному театрі» Гессе, стріляти та вбивати без почуття вини («Листи авіапоштою в провінцію»).

Слід наголосити, що рання Рябчукова проза далека від власне фантастики: вкраплення фантастичних елементів є радше суб'єктивно-ігровими винятками в його універсальних сюрреалістичних візіях, приступи яснобачення не мають нічого спільного із зумисним конструюванням фікцій. Найбільше переконують у цьому піднесеність тону та майже неприхована трагічність («І тоді все буде гаразд», «Капітуляція», «Весілля»). У тому, що це яснобачення, не можна сумніватися, прочитавши «Неси свій німб», де колишній юрисконсульт М. за допомогою диявола стає «саме таким чоловіком, що зміг би правити країною» — і править нею, і все було би гаразд, якби не певний мрець, що лежить посеред тієї країни непохований «приблизно від двох до двадцяти двох років», перегороджуючи дорогу поїздам (ачей навантаженим фінансовою допомогою). Партійна приналежність М., щоправда, не вказана, але адміністрація його — чисельна; деякі з Рябчукових криптонімів, як і його жартівливі перестороги, стали зрозумілими зовсім недавно — через тридцять років після публікації цього оповідання в самвидавній «Скрині».

Неможлива реальність часто втручається в ірреальну сферу Можливого й Бажання, приносячи із собою загрозу поневолення, нереалізації Бажання й безплідності (у Рябчука досить часто зустрічаються образи старих дів — від ранньої «Капітуляції» до останнього «Море-аморе»). Одна зі сфер травматичного психічного досвіду — армія. Бути мобілізованим означає бути знищеним; тому проводи в армію перетворюються на гротескний похоронний ритуал з обов'язковими «жертвоприносинами вслід» (безглузде, на перший погляд, убивство кота й самогубство оповідача), адже прощання друзів із призовником Літейком стає прощанням назавжди («Тост за здоров'я чорного кота та інших сторонніх осіб»). Бо якщо з армії іноді й повертаються, то зміненими до невпізнання й цілковито зневоленими, перетвореними на зомбі, які не знають, що їм робити, позаяк наказів ніхто більше не віддає («Додому й назад»). Часом армія та війна стають у Рябчука тотальними, перетворюючись на символ (іще гераклітівський) форми людського існування в цілому. «Вони ж бо навіть не знають іще про війну. Вони щоранку їздитимуть трамваями, не підозрюючи, що почалася війна й ось-ось про неї напишуть газети. Так триватиме день, два, три. Може, й рік. Багато років. Ніхто не знає. Рано чи пізно вони довідаються. Може, тоді зрозуміють», — міркує герой (тобто не-герой), якому conditio sine qua non людського існування відкрилася в образі всезагальної війни — і оголошує капітуляцію, бо не хоче брати участь у житті, побудованому на мілітарний кшталт («Капітуляція»). Всеохопний пацифізм і не менш тотальна резиґнація властиві багатьом персонажам ранніх оповідань Рябчука; вони є виявом самодостатності внутрішнього світу, світ цей анітрохи не ізольований, у ньому існує вино, гарні й дотепні дівчата, музика Чеслава Нємена, «Юрай Гіп» і «Лед Зепелін», безмежна відкритість до культурних впливів та вищих орієнтацій, любовне милування природою та виняткова емоційна й моральна чулість. Усі згадані риси зустрічаються в «П'ятниці», чи не найкращому з ранніх оповідань, позбавленому, до речі, і сюрреалізму, й ескапад. Хлопець чекає дівчину, у якої, мабуть, помер батько, — ото й уся інтрига. Але невимушена майстерність, виваженість і віртуозно легке письмо цього оповідання дають підстави говорити про вплив естетики дзен-буддизму: «Груша обсипалась, і пелюстки рясно покрили землю. Краплі дощу вдаряли по них і вони ворушились і шелестіли, майже як листя, тільки трохи тихіше і зовсім біло».

Згадані стильові аспекти Рябчукової прози першого періоду складаються на свого роду Jugendstil, упізнаваний і сьогодні в численних аватарах молодіжної культури, починаючи з культу «тусовки» й закінчуючи ще більшою, ніж за радянських часів, відразою до служби в армії. Але неможливо оминути увагою ще один концепт Рябчукового письма, як прозового, так і поетичного, концепт, популярний у тодішніх і практично відсутній у сьогоднішніх дискусіях та дискурсіях. Ідеться ні багато ні мало — про вічність. Тепер уже важко (хоча все ще можливо) з'ясувати, чому саме поняття вічності набуло такого поширення в неофіційній, втім, почасти й офіційній літературі 70-х років, як і пригадати всі значення та конотації, що носило на собі таке містке тоді й таке порожнє нині слово. Проте його неусувна присутність у ранній Рябчуковій прозі та поезії (зокрема, у прекрасній медитативній поемі «Зима у Львові», яка є одним із вершинних досягнень української філософської лірики) залишається фактом і потребує пильнішого розгляду.

Найприкметнішою рисою Рябчукової вічності є те, що вона не позачасова, вона може знову й знову наставати в часі. «Вічність — не те, що триває, а те, що повторюється», — написав він в одному з розділів поеми. Це вічність завжди першого снігу, завжди першого кохання та першої народженої дитини, крик якої прирівнюється до «вібрації вічності». Непомильне відчуття її присутності з'являється як моментальний сполох, а не непорушно втуплене споглядання заціпенілого еону. Вічність Рябчука — це вічність «життєвого віку», один-єдиний раз даного людині. Тому вона така жива й дорогоцінна, тому такі коштовні деталі, які здадуться тривіальному поглядові найнеістотнішими. Вічність життєвого віку наділяє їх неперехідною вартістю неповторності — і «чашку з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись», і вірші, котрі наче сон, що зникає й забувається, залишаючи дим найпершої сигарети, легке сп'яніння (хоча пересічний або й непересічний пошляк не забуде уточнити, що, мовляв, чай — це просто чай, а «прима» — це таки дешевий тютюн, але аж ніяк не коштовні трави). Рябчук цінує кожну хвилину такого повністю притомного бачення, впізнаючи в повтореннях незворотність часу: «і хлопчиська були такі схожі на тебе, яким ти був і яким ти вже більше ніколи, ніколи не будеш». Усвідомлення цього «більше ніколи» також є прирощенням притомності, подарованим сполохом вічності в земному житті. Вічність у поезії та прозі Рябчука завжди динамічна, наповнена смислом реальність трансцендентного, у ній присутні як твори Лі Бо і Ду Фу, так і твори друзів-сучасників, і змістовні дискусії з ними. Якраз у цій живій вічності все читається, пишеться, інтерпретується й обговорюється, якраз там повторюється настання завжди першого діалогу й знову прокидається здатність до бесіди про направду істотне. Саме із цієї вічності долинає сміх безсмертних, що його чув Гаррі Галлер і «моцартіанський» дух безтурботної легкості буття, яким просотані численні оповідання Рябчука.

Протилежним до так витлумаченого концепту вічності буде не дешевий на позір час земного становлення-індивідуації, а час зупинений, мертвий, час відмови від становлення, як «У темному вікні на темному фоні», де є розкішний опис помешкання із зачиненими дверима й позавішуваними вікнами, з тисячами видів кактусів, з опудалами та акваріумами (все це символи непротічного, заблокованого часу). Акваріум і опудала, створені імітації, можна витлумачити і як символи письма (другої знакової системи) та його самодостатності для автора. Безіменна власниця цього помешкання рятує/ув'язнює незнайомого юнака, напівзатоптаного юрбою і, поселивши у своєму «акваріумі для людей», всіляко намагається захистити його від подальшого контакту зі світом. Називаючи юнака промовистим ім'ям Адам, вона заново створює його пам'ять — це вже згаданий блок автобіографічної прози, — однак у якийсь момент відмовляється розповідати далі: «Вона мовкне — мовби вривається магнітна плівка. Проймає її раптова думка, що все це не те, що кожна дрібниця тягне за собою іншу, кожне пояснення зумовлює наступне — і тисячі літ їй не стане, щоб виповісти йому все. Вона ніколи не зможе його підготувати до вступу в світ». Юнак виривається на вулицю, щоби врятувати чергову жертву юрби — і знову поринути в болісний вир індивідуації. Жінка, котру можна розглядати як захисну проекцію аніми самого автора (зокрема, через її розповідь про його реальну біографію) залишається сама, знову замикає всі двері й «непорушно втуплюється у вікно».