У пастці - Френсис Дик. Страница 4

Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.

Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.

У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене.

— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.

— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».

— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.

Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.

— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив… ухилився. Дбав тільки про себе, а не про… Який це жах… вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто… лю… любив її.

Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.

— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?

— Звичайно, ні.

— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.

— Авжеж.

Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна.

— Ти зумієш дати собі з цим раду?

— Звичайно, — сказав я.

Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.

— Вони взяли Маннінгза ^[2], — промовив він.

— Якого Маннінгза?

— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там… усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.

— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.

— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все пропало.

Розділ другий

У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.

— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.

— І нема ніякої надії? — запитав я.

— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.

Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.

— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон.

Дональд подивився на нього.

— Темного кольору і весь у пилюці, сер.

— О-о, — сказав Дональд непевно.

Фрост зітхнув.

— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?

— Вона у холі, — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. Її нема.

— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли її… випала з фургона?

— Ні, сер. — Його обличчя залишалося спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.

Дональд також чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.

— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…

— Так, сер.

— Це повинно було статися… швидко.

— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.

— Бі… бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.

Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.

Жоден з нас.

Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.

Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.

Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?

Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.

— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.

— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я. — Там бракує ще багато вина.

— Вина?

Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.

— Потрібно було немало часу, щоб винести все, — зауважив я.

— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.

Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.

— Ні, — відказав Дон.

— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.

Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.

— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.

Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.

Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.

«… Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей… Я негайно подзвонив у поліцію… Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася… і, можна припустити, порушила плани злочинців».

Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі.

— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..

Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.