Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд. Страница 1

Реймонд Чандлер

ПРОЩАВАЙ, КОХАНА!

Художнє оформлення І. А. БУГОСЛАВСЬКОЇ

Перекладено за виданням: Chandler R. Tarwell, my Lavely — Moscow. Raduga Publishers, 1983.

Розділ 1

Це був один із змішаних кварталів поблизу Центральної авеню, де мешкали і негри й білі. Я щойно підійшов до маленької, всього на три крісла, чоловічої перукарні, де за даними бюро найму мав працювати Димитріос Алейдіс. Саме тут бюро надавало безробітним перукарям роботу на час відпустку чи хвороби когось із постійних працівників.

Мене привела сюди одна, дрібна справа. Жінка Димитріоса була згодна витратити певну суму грошей, аби повернути чоловіка додому. Але я його досі ще не розшукав, і місіс Алейдіс так і не заплатила ні цента.

Стояв теплий день — один з останніх днів березня. Я стовбичив біля перукарні, розглядаючи неонову вивіску двоповерхового кафе під назвою «Флоріан». Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув.

Стрункі мовчазні негри проходили вулицею, скоса позираючи в його бік. На цього паруб'ягу варто було подивитися. Ворсистий фетровий капелюх, сірий, спортивного крою піджак з білими гудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу, коричнева сорочка, яскраво-жовта краватка, гофровані сірі шкарпетки, черевики з крокодилячої шкіри, з білими візерунками на носках. З нагрудної кишеньки стирчала хусточка — також яскраво-жовта, як і краватка. Навіть на Центральній авеню, де люди вдягаються аж ніяк не скромніше, ніж будь-де у світі, він виглядав, мов тарантул на білосніжному торті.

Обличчя бліде й неголене. Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.

Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе. Аби не його вайлуватість і яскраве вбрання, я б не сумнівався, що він має намір пограбувати кафе. Але ж не в такому одязі.

Двері мало не злетіли із завісів. Не встигли вони завмерти, як знову із силою розчахнулися. Якесь людське тіло перелетіло через тротуар і гепнулося між двома машинами, що проїжджали вулицею. Чоловік рачкував на асфальті, жалібно скиглив, як загнане у куток цуценя. Повільно звівся на ноги, насунув капелюха і подибав на тротуар. Це був худорлявий вузькоплечий, темношкірий хлопець, з прилизаним чорним волоссям, у ліловому костюмі з гвоздикою у петельці. Він трохи поскиглив, не закриваючи рота. Тоді ще глибше насунув капелюха і, тримаючись за стіну, мовчки кривобоко зашкутильгав геть.

Запала тиша. Її порушив гуркіт моторів, машини знову рушили вулицею. Я підійшов до дверей і зупинився. Тепер двері були нерухомі, не вагаючись, бо те, що сталося, мене не обходило, я відчинив їх і зазирнув усередину. З темряви виринула долоня, на якій я міг би зручно вмоститися, і схопила моє плече. Потім втягла за двері і недбало поставила на сходинку. Переді мною майнуло обличчя, яке я щойно бачив. Глибокий, м'який голос тихо мовив:

— Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.

Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.

— До мене сунувся якийсь чорнопикий, — сказав він. — Я його турнув. Ти бачив?

Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.

— Це негритянське кафе, — сказав я, потираючи плече. — На що ти сподівався?

— Не кажи так, друже, — м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду. — Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.

І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.

— Так, — сказав він, — маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?

Я ствердно кивнув головою.

Він підняв мене ще на дві сходинки. Я вирвався і спробував ухилитися. Пістолета у мене не було. Для розшуку Димитріоса Алейдіса він мені й не потрібен був. Навіть аби він був зі мною, то цей здоровань все одно б забрав його.

— Піднімайся й сам подивись, — кинув я, намагаючись голосом не виказувати болю.

Він якось зречено подивився на мене своїми сірими очима.

— У мене чудовий настрій, — сумно мовив він. — І я не хочу, щоб хтось псував його. Краще ходімо разом і пропустимо по кілька чарок.

— Тебе ніхто не обслуговуватиме. Це кафе не для білих.

— Я не бачив Вельму вісім років, — сумно повторив він. — Вісім довгих років, як я попрощався з нею. Шість довгих років я не мав жодного листа від неї. Їй доведеться це пояснити. Вона тут працювала. Ходімо нагору, га?

— Гаразд, — простогнав я. — Краще я йтиму сам. Я здоровий, дорослий, сам умиваюсь й таке інше. Облиш, не тягни мене.

— Маленька Вельма колись працювала тут, — м'яко промовив він, зовсім не слухаючи мене.

Ми рушили сходами. Він дав мені змогу йти самому. Плече моє нило. Потилиця упріла.

Розділ 2

Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни — бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів — чоловіків та жінок.

Спів біля грального столика раптом урвався, світло над ним згасло. Запала важка тиша, як у затонулому пароплаві. На нас дивилися каштанові очі, обличчя від сірого кольору до зовсім чорного. Голови повільно поверталися, очі виблискували і дивилися на чужаків у мертвій ворожій тиші.

Кінець стойки стояв, спершись на лікті, рослий негр, без піджака, з рожевими резинками, які підтримували рукави сорочки, і з рожево-білими шлейками, перехрещеними на широкій спині. На обличчі написано, що це викидайло. Він поволі опустив підняту ногу, неквапом обернувсь, облизнув широкі губи і, широко розставивши ноги, вп'явся у нас очима. Обличчя його було спотворене шрамами, рубцями. Здавалося, по ньому не били хіба що ковшем екскаватора. Певно, йому перепало усього, що тільки можна собі уявити. Сивина ледь торкнулася його кучерявого, коротко стриженого волосся. На одному вусі — обірвано мочку.

Кремезний, важкий, з могутніми куцими ногами, що не властиво неграм. Він ще раз облизнув губи, усміхнувся і попрямував до нас ходою хлопця, який звик давати волю кулакам. Здоровань чекав мовчки.

Негр з рожевими резинками на рукавах поклав масивну руку на його груди. Долоня була схожа на лопату. Здоровань навіть не ворухнувся. Викидайло лагідно усміхнувся.

— Білих не обслуговуємо, друже. Тільки темношкірих. Пробач.

Сірі сумні очі оглянули зал. До обличчя прилинула кров.

— Весела місцина, — невдоволено промимрив собі під ніс. — Де Вельма? — спитав він, підвищивши голос.

Викидайло ледь стримував посмішку. Він оглядав здорованя, його коричневу сорочку, яскраво-жовту краватку, грубий сірий піджак з білими гудзиками. Зміряв його з голови до черевиків з крокодилячої шкіри. Хмикнув. Здавалося, це його розважало. Мені навіть стало його жаль. Він неголосно заговорив:

— Вельма, кажеш? Нема тут ніякої Вельми. Ані випивки, ані дівчат, нікого. Давай звідси, білий, ушивайся.