Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд. Страница 10

— Щиро кажучи, я трохи побоююсь саме чогось такого, — швидко відказав він, і в очах його щось промайнуло. — От саме тому я й хочу, щоб зі мною хтось був.

— Згадайте, ті злодії не засліплювали вас ліхтариком, коли грабували?

Він похитав головою:

— Ні.

— Та їм не обов'язково було це робити. Адже вони мали змогу розгледіти вас і в наступні дні. Певно, вони й до пограбування знали про вас усе. До таких акцій ретельно готуються. Не гірше, ніж дантист, який готує зуб під золоту коронку. Скажіть, ви часто бували на людях із тією жінкою?

— Не раз, — відповів він пригнічено.

— Скажіть, ваша дама заміжня?

— Послухайте, — розлютився він, — давайте не згадувати про неї.

— Гаразд, — сказав я, — але чим більше я знатиму, тим менше нароблю помилок. Краще мені відмовитися від вашої пропозиції, містере Маріотт. Зважте самі. Бо коли ці люди ведуть чесну гру, я вам не потрібен. Коли ж ні — я нічим не зможу допомогти.

— Мені потрібно лише ваше товариство, — похапцем мовив він.

Я знизав плечима й розвів руками.

— Гаразд. Тоді машину поведу я і гроші будуть у мене. А ви сховаєтесь позаду. Ми майже одного зросту. Коли раптом доведеться пояснювати, ми просто скажемо правду. Я не можу одержати сотню доларів ні за що. Коли вже комусь із нас треба підставляти свою голову, то вже краще хай це буде моя.

Він спохмурнів, похитав головою, але після короткого вагання обличчя його проясніло, й він усміхнувся.

— Чудово, — повільно промовив він. — Не думаю, щоб дійшло до бійки. Ми будемо разом. Хочете бренді?

— Угу-гу… І можете віддати мені мої сто доларів. Полюбляю відчувати гроші в кишені.

Він повернувся й пішов, мов танцюрист: постава рівна, струнка, рухалися лише ноги.

Задзеленчав телефон у маленькій ніші поруч із балконом. Хоча це був не той дзвінок, на який він чекав, голос його був дуже збуджений.

Невдовзі він повернувся до вітальні з пляшкою «Мартеля» і п'ятьма двадцятидоларовими купюрами. І попри все вечір одразу став чудовим.

Розділ 9

У будинку запала тиша. Тільки десь здаля долинав звук, схожий на шум прибою, чи шелест шин по асфальту, чи гру вітру у верховітті сосен. Але я знав: то був океан. Я сидів і прислухався. Мої думки плинули так само спокійно і нескінченно.

Минуло півтори години. За цей час телефон дзвонив чотири рази. Було вісім хвилин на одинадцяту, коли він задзеленчав знову. Це був саме той дзвінок, якого ми чекали. Маріотт стиха мовив кілька слів, безшумно поклав трубку і рвучко підвівся. Я помітив, що він зблід.

Маріотт перевдягнувся у темний костюм і мовчки подався до суміжної кімнати. Там він налив собі чималеньку порцію, підніс угору келих і якусь мить дивився крізь нього на світло. Потім дивно всміхнувся і, закинувши голову, швидко проковтнув нерозбавлену рідину.

— Ну, Марлоу, про все домовлено. Готові?

— Я готовий увесь вечір. Куди їдемо?

— Місце називається Пуріссіма-Каньйон.

— Ніколи не чув про таке.

— У мене є карта. — Маріотт дістав її і поспіхом розгорнув.

Коли він нахилився, світло торкнулося його рудого волосся.

— Отут, — показав він.

То був один із численних каньйонів, що розкинувся осторонь від підніжжя пагорба, де пролягав бульвар, який з'єднував автостраду з північною частиною Бей-Сіті. Я погано уявляв, де це саме. Мені здалося, що десь там має кінчатися вулиця Каміно-де-ла-Коста.

— Щоб дістатися туди, треба не більш як дванадцять хвилин, — мовив Маріотт. — Рушаймо. В нашому розпорядженні — двадцять хвилин.

Він подав мені свого світлого плаща — той був якраз по мені, але в ньому я ставав чудовою мішенню. Капелюха я лишив свого. Під пахвою, у наплічній кобурі, в мене був пістолет, але Маріотту я про це не сказав.

Поки я вдягався, він трохи нервово говорив далі, його пальці безперервно витанцьовували по товстому конверті, де було вісім тисяч.

— Вони сказали, що треба доїхати до Пуріссіма-Каньйон, а там, майже в кінці, буде похилий майданчик, відгороджений від дороги муром. Туди можна заїхати. Далі путівцем спустимося у западину. Ми маємо чекати саме там, не вмикаючи фар. Будинків довкола немає.

— Ми?

— Ну, я маю на увазі «я». Теоретично.

— Угу-гу…

Він подав мені конверт, перехоплений резинкою. Я відкрив його — там були гроші. Велика пака купюр. Я не став перелічувати їх, знов насунув резинку на конверт і якнайглибше стромив його до внутрішньої кишені плаща. Так глибоко, що він майже застряв між ребрами.

Ми підійшли до дверей, і Маріотт всюди вимкнув світло. Потім обережно відчинив двері і визирнув надвір. Ми вийшли з дому і почали спускатися потьмянілими від солі крученими сходами надвір.

Як і завжди вночі, тут, у низині, висів легкий туман. Ми сіли в машину, і я навіть увімкнув двірники.

Велика імпортна машина рухалася сама, але я все одно тримав руки на кермі.

Хвилин зо дві кружляли схилом, а тоді вискочили прямісінько біля кафе. Тільки тепер я зрозумів, чому Маріотт сказав, щоб я піднімався сходами. Я міг би кружляти не одну годину по цих заплутаних, покручених вуличках, як черв'як для принади у слоїку, марно шукаючи виходу.

Ми вибралися на шосе й опинились у суцільному потоці світла від фар машин, що проносилися у різних напрямках. Але справжньою прикрасою автостради були важкі фургони із зерном, які рухалися на північ, освітлюючи все навколо гірляндами зелених і жовтих вогників. Через три хвилини показалась велика станція автосервісу. Ми з'їхали з автостради і почали кружляти по підніжжю пагорбів. Тут було тихо й спокійно. Відчуття самотності, запах водоростей та дикої шавлії зразу ж оточив нас. Як останні, забуті на деревах апельсини, де-не-де у темряві світилися вікна будинків. Машини, що проносилися повз нас, на мить освітлювали шосе холодним світлом і мчали далі, зникаючи у темряві. Пасма туману знизу напливали на зірки. Маріотт, що сидів на задньому сидінні, нахилився до мене з темряви:

— Вогні праворуч — це клуб «Бельведер». За ним каньйон Лас-Пульгас, а наступний — Пуріссіма. На вершині другого підйому поверніть праворуч, — хрипко промовив він.

— Приберіть голову, — кинув я через плече. — Можливо, за нами весь час хтось стежить. Ваша машина одразу впадає в око. А що як цим хлопцям не сподобається, що нас тут двоє?

Ми спустилися в западину, потім вибралися, на вершину другого пагорба. Знов униз та вгору. Тут я почув напружений шепіт Маріотта біля самого мого вуха:

— Наступна вулиця праворуч. Будинок із квадратною баштою. Поверніть за ним.

— Гадаю, не ви допомагали вибирати їм це місце, га?

— Звісно, — сказав він і всміхнувся. — Але я дуже добре знаю всі ці каньйони.

Я звернув праворуч, повз великий будинок на самому розі. Будинок з білою квадратною баштою під круглою дахівкою. Фари на мить висвітили покажчик з написом: «Каміно-де-ла-Коста».

Ми виїхали на широку авеню. Електричні ліхтарі на ній не горіли, а вздовж тротуарів тяглися суцільні зарості бур'яну — нездійсненна мрія агентів з продажу земельних ділянок, перетворена на пам'ятник минулому. Машина рухалася так тихо, що було чути, як у темряві у бур'янах цокотіли цикади та кумкали жаби.

Ми проминули один, потім другий великий будинок — далі будинків уже не було. Десь удалині світилися одне чи два вікна. Здається, люди лягають тут спати з курми. Раптом асфальт скінчився, почався путівець, який поступово вужчав і спускався під гору, майже прихований кущами. Праворуч світилися вогні клубу «Бельведер», а попереду, хоча й дуже далеко, мерехтіли відблиски світла на воді. Ніч була сповнена різкого запаху шавлії. Невдовзі я побачив пофарбований білою фарбою щит, що перекривав дорогу, і почув голос Маріотта:

— Здається, ми не зможемо його об'їхати. Тут дуже вузько.

Я вимкнув безшумний мотор, пригасив світло фар і прислухався. Тиша. Вимкнув світло і вийшов з машини. Цикади замовкли. Тиша стояла така, що чути було шурхіт шин на автостраді біля підніжжя пагорба, за милю звідси. Потім поодинці цикади знову завели свою пісню, і ніч знов сповнилася їхнім цокотінням.