Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд. Страница 21

— Яку роботу? — хрипко спитала вона.

Я тільки знизав плечима.

— Не можу сказати. Секрет. Учора ввечері ми зустрілися.

— А ти розумний, сучий сину, — повільно проказала вона і ворухнула рукою під ковдрою.

Я мовчки дивився на неї.

— Фараон-розумник! — презирливо кинула жінка.

Я стояв, спершись плечем на одвірок, і торкався його долонею. Двері були слизькі. Мені закортіло помити руку.

— Ну що ж, оце все, що я хотів вам сказати, — промовив я. — Цікаво, чи є тут якийсь зв'язок. Можливо, що немає. Просто збіг обставин. Але здається мені, тут щось є.

— Фараон-розумник! — повторила вона. — Скоріше не фараон, а такий собі дешевий приватний шпигун.

— Саме так, — погодився я. — До побачення місіс Флоріан, На все добре… До речі, думаю завтра вранці ви не одержите замовного листа.

Вона різко відкинула ковдру і сіла на ліжку. Очі в неї аж світились. У правій руці було затиснуто маленького пістолета. Це був старий потертий «Бенкер-спешіал», але зовні зовсім справний.

— Ану, кажи! — просичала вона. — Кажи швидше!

Я подивився на револьвер, а револьвер дивився на мене. Не дуже упевнено, правда, тому що рука, яка його тримала, чим далі, тим більш тремтіла. Але очі горіли, як і раніш. У куточках рота з'явилися бульбашки слини.

— Ми б могли працювати разом, — сказав я.

Нижня щелепа і револьвер опустилися одночасно. Я стояв за кілька дюймів од дверей, і поки револьвер дивився у підлогу, вислизнув у них і швидко побіг коридором.

— Подумайте про це! — гукнув я.

У відповідь не почув жодного звуку.

Проминув хол та вітальню і вийшов з будинку. Поки простував доріжкою, мене не покидало дивне, не дуже приємне почуття. М'язи на спині напружилися, хоч нічого не сталося.

Я неквапом вийшов на вулицю, сів у машину і поїхав.

Був останній день березня, але спека стояла, як улітку. Мені навіть захотілося зняти пальто.

Коли під'їхав до 77-ї поліцейської дільниці, двоє копів поралися біля патрульної машини, що стояла якраз напроти. Я пройшов крізь двері-млинок і спитав у чергового лейтенанта, що сидів за бар'єром, переглядаючи список арештованих, чи в себе лейтенант Налті. Той відповів, що цілком ймовірно, і спитав, чи я друг Налті. Я запевнив, що саме так. «Гаразд, — сказав він, — тоді йдіть до нього».

Я піднявся вибитими сходами, пройшов коридором і постукав у двері кабінету. Почувши голос, відчинив двері й зайшов до кімнати.

Налті сидів на одному стільці, поклавши ноги на другий. Він колупався у зубах і уважно роздивлявся великого пальця на лівій руці, яку тримав перед собою. Як на мене, з пальцем було все гаразд, але Налті похмуро втупився в нього, ніби бачив там щось страшне.

Потім лейтенант опустив руку і втупився в мене. На ньому був темно-сірий костюм. На столі лежав недопалок сигари, чекаючи, коли Налті облишить колупатися в зубах і візьметься за нього.

Я вибрав стільця з подвійним м'яким сидінням, сів і встромив у рота сигарету.

— Ти, — сказав Налті і подивився на зубочистку, щоб побачити, наскільки він її згриз.

— Ну що? Пощастило?

— Маєш на увазі Лося? Я ним більше не займаюся.

— А хто ж?

— Ніхто. І навіщо? Цей тип злиняв. Ми сповістили про нього по телетайпу, передали опис і прикмети. Він, певно, вже давно у Мексіці.

— А що він такого накоїв? Убив нігера. Гадаю, що це можна кваліфікувати тільки як провину — і все, — сказав я.

— Усе ще цікавишся? І не набридло? Я думав, ти працюєш. — Його безбарвні очі ковзнули по моєму обличчю.

— У мене була робота вчора увечері, але вона скінчилася. Фотокартка дівчини у костюмі П'єро ще у тебе?

Він понишпорив на столі, нарешті знайшов її під прес-пап'є і подав мені. Я глянув на дівоче обличчя. Воно й справді було привабливе.

— Вона, — сказав я. — Якщо фото не потрібне для досьє, я заберу його.

— Звісно, воно мало бути у досьє, — погодився Налті. — Я просто забув про нього. Ну що ж, ховай у капелюха. Бо досьє вже здав.

Я поклав фотокартку у внутрішню кишеню й підвівся.

— Ну оце й усе, — безжурно промовив я.

— Але тут щось тхне, — похмуро пробурмотів Налті.

Я глянув на недопалок сигари, що лежав на столі. Налті простежив за моїм поглядом, кинув зубочистку на підлогу і затис сигару у зубах.

— Я мав на оці не сигару.

— Розумію, це твоє передчуття, коли раптом я щось узнаю, то неодмінно сповіщу тебе.

— Усяке може статися. А зараз мені потрібен тайм-аут, — сказав Налті.

— Той, хто так тяжко працює, заслуговує на відпочинок.

Налті запалив сірника, черкнувши ним по нігтю великого пальця, і дуже зрадів, що йому це вдалося з першого разу. Потім розкурив сигару і глибоко затягнувся.

— Я пожартував, — сказав я і вийшов з кабінету.

У холі й усьому будинку було тихо. Я спустився вниз. Перед будинком, як і раніше, ті самі копи копирсалися у машині. Я поїхав до бульвару Голлівуд.

Ледве переступивши поріг свого кабінету, почув телефонний дзвінок.

— Слухаю, — сказав я.

— Я розмовляю з містером Філіппом Марлоу?

— Так, це я.

— Вам телефонують з вілли місіс Левін Локрідж Грейл. Місіс Грейл хотіла, щоб ви приїхали до неї, коли вам зручно.

— Куди?

— Бей-Сіті, Астер-Драй, вісімсот — шістдесят два. Чи я можу передати, що ви прибудете протягом години?

— Ви містер Грейл?

— Ні, сер, я — секретар.

— Коли почуєте дзвінок у двері, знайте — то я.

Розділ 18

Астер-Драй розташовано поряд з океаном. І хоча звідти океан не видно, повітря насичене його подихом. Шосе плавно повертає уздовж підніжжя пагорба і прямує далі. Астер-Драй — наче демаркаційна лінія: з одного боку, у пологій частині, — звичайні будинки, а з другого, там де каньйон, — розкішні вілли, оточені стінами у двадцять футів заввишки із суцільно металевими воротами та фігурними кованими хвіртками. За огорожами, якщо вам пощастить туди потрапити, ліхтарі денного освітлення — зовсім безшумні, бо містяться у спеціальних контейнерах. Їх можуть дозволити придбати собі тільки представники вищого стану.

У напіввідчинених воротах стояв чоловік, досить дивно вдягнений: у темно-синій косоворотці, чорних, блискучих чоботях та широких галіфе. Приємний зовні хлопець, чорнявий, кремезний. Високий кашкет насунуто на самого лоба, так що очей не видно. У куточку рота ледь трималася сигарета. Хлопець трохи нахилив голову, щоб сигарета не випала, і пихкав одними губами. Певно, не любив видихати дим через ніс. На одній руці була тонка чорна рукавичка, друга — гола. На третьому пальці виблискував масивний перстень.

Номера будинку я ніде не побачив, але це мав бути 862. Зупинивши машину, я визирнув і спитав у хлопця, але відповіді довелося чекати довго. Спочатку він уважно подивився на мене, потім почав оглядати мою машину. Тоді повільно рушив до мене, поклавши руку на стегно. Ця невимушеність була добре відпрацьована.

За кілька кроків од машини хлопець зупинився і ще раз чіпко оглянув її і мене.

— Я шукаю віллу Грейлів, — сказав я.

— Це вона і є. Але вдома нікого немає.

— На мене чекають.

Він нахилив голову і ковзнув по мені байдужими очима:

— Ім'я.

— Філіпп Марлоу.

— Зачекайте тут.

Хлопець неквапом рушив до воріт, відчинив невеличкі залізні дверцята, вмонтовані у брамі. У ніші стояв телефон. Хлопець зняв трубку, обмінявся кількома словами, причинив дверцята і повернувся до мене.

— У вас є документи?

Я подав йому права водія.

— Це нічого не доводить, — сказав він. — Звідки мені знати, що машина ваша?

Я вийняв ключі з замка запалювання, відчинив дверцята, вийшов із машини і став майже поруч з ним. Від нього пахло, дорогим віски. Найпевніше «Хейг і Хейг».

— Ти знову нишпорив у хазяйському барі, — констатував я.

Хлопець вишкірився, оцінюючи, зміряв мене поглядом.

— Слухай, я розмовляв із секретарем по телефону. Він знає мій голос. Може, цього досить? Чи доведеться трохи попсувати тобі настрій?