Мушкетери - Рич Валентин. Страница 20

А Майя посунула відро в куток печери, вийняла з нього мокру щітку і почала уривчастими сильними рухами терти буру кору трохи вище своєї голови.

В кутку було значно темніше, ніж навпроти входу. Майя часто зупинялась, уважно приглядаючись до розчищеного шару. Він був трохи світліший, ніж решта стіни.

Вона вирішила не розчищати відразу до каменю якесь одне місце, а поступово змивати шар за шаром. Хай вийде ділянка завдовжки хоч би на два метри — “плацдарм” для Халіда.

Робота посувалася досить хутко, бура кора, як тільки розмочувалась, легко руйнувалася щіткою. Можна було б працювати ще швидше, але дівчина боялась сильно зволожувати “штукатурку”, щоб не пошкодити зображень, які могли бути під нею.

Майя не дуже й розраховувала знайти рисунок у кутку. Спочатку їй здавалося, що корабель мусить бути зображений прямо навпроти входу. Але було якось дуже страшно відразу побачити порожню стіну на “найкращому” місці.

Поки приїхав Халід, вона розчистила довгу смугу на метр заввишки. Кам’яна стіна під корою виявилась чорною, блискучою, абсолютно чистою.

“Так і знала”, — подумала Майя, і все-таки їй стало дуже прикро. Вона якось відразу уявила собі, як вони з Халідом зчистять усю кору і всі стіни будуть такими ж чорними, блискучими і недоторканими, як і ця…

Коли повернувся Халід, вони, швиденько попоївши хліба з сиром і випивши з термоса кави, запрацювали вдвох. Хлопець був тямущий. Він витрачав мало води і тер “штукатурку” дуже обережно.

Після обіду минуло всього півтори години, але Майя відчула, що більше не може терти цю кляту стінку. Поки вона стояла рівно, було ще байдуже, хоч руки й тремтіли від напруги, але коли треба було нахилитись, поперек так пекло, ніби її цілий день били по хребту.

Вона лягла просто долі й сказала Халідові:

— Треба закінчувати, я стомилась.

— Відпочинь! — мовив хлопчик. — Ти відпочинь, а я ж тільки почав!

Темрява мала настати годин через п’ять-шість, і Майя згодилася.

Полежавши з півгодини, вона підвелась І знову взяла щітку. Але тепер робота йшла дуже повільно, і Халід наздоганяв Майю.

Невдовзі весь куток аж до того місця, де вона стояла, звільнився від “штукатурки”.

Вони сіли разом навпроти чорної очищеної стіни.

— Ти не сумуй! — серйозно, наче дорослий, сказав хлопчик. — У темному кутку ніхто і не вішає картин. Картину вішають там, де видно. — Він рвучко підхопився і, відійшовши трохи вбік, доторкнувся до стіни там, де кінчила працювати Майя. — Ось тут уже можна вішати… Ти віриш?

— Вірю! — стомлено, але твердо промовила дівчина.

Халід схопив відро і знову почав хвацько зчищати пісок.

— Не хапайся! — крикнула Майя. — Не поспішай!

Халід нічого не відповів, навіть не повернув голови, але почав працювати обережніше.

В печері стало темніше — сонце хилилось на захід. Треба було кінчати.

— Ходімо, Халіде! — сказала Майя. — Не можна повертатися пізно — в таборі турбуватимуться.

Вона підійшла до хлопчика, взяла його за плечі і відвела од розчищеної стіни, що виблискувала краплями вологи.

…Халід відразу ж пустив свого коня чвалом, але Майя крикнула:

— Зачекай!

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Стомилась?

— Стомилася. Сильна спека у вас. Навіть у печері.

Вони поїхали поруч.

— Ти чуєш, Халіде, мені треба приїжджати сюди щодня. Але я сама не впораюсь. А мої друзі не хочуть працювати в Джаббарі. Вони не повірили дідусеві Джафару, його розповіді…

— Ти думаєш, що велети жили в Джаббарі? — спитав хлопчик.

— Не знаю. Та все ж недаремно сховище названо іменем велетів? А якщо вони там жили, то чому б їм не намалювати на стінці якоїсь печери не тільки биків і жирафів, не лише своїх сестер і дочок, але й башту, звідки вони хотіли дістатися до сонця. Як ти думаєш, Халіде?..

Хлопчик відповів не одразу.

— Ну чого ж ти мовчиш? Теж, як Фернан, вважаєш, що все це — казка?

— Ні! — сказав нарешті Халід. — Хіба це казка, що тут раніше текли ріки, паслися бики і літали пташки? Все це правда.

І він знову замовк.

— А велети? — спитала Майя. — Ти віриш у велетів, віриш?

— А чому пан Фернан не вірить? — не відповідаючи на питання, мовив хлопчик.

— Він каже, що багато дечого можна придумати. Він каже, що треба більше працювати і менше вигадувати. Взагалі він сміється з мене!..

Блиснули чорні Халідові очі.

— Я скажу, що хочу їздити з тобою. Я допоможу тобі знайти вежу!

Він ударив п’ятами коня і помчав галопом, але метрів за двісті зупинився.

Коли Майя зрівнялася з ним, Халід, нахилившись до дівчини, тихо сказав:

— Дідусь мого дідуся розповідав, що якось сам бачив велета! Тільки не пояснив, де він його бачив…

— А може, він пояснив, тільки це таємниця? — серйозно спитала Майя.

— Ні, не пояснив… Зате він розповів дідусеві, як люди проводжали велетів. І я хочу, щоб ти знала про це. Тільки ти не записуй, — попросив він, побачивши, що Майя дістала олівець і блокнот. — Ти запам’ятай, це дуже просто.

— Зачекай! — крикнула Майя. — Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

— І священне число, — повторила Майя.

— А далі? — тихо сказав хлопчик.

— “І спитали предки…”

— Ні, “і спитали люди”, — поправив її Халід.

— “І спитали люди: яке це число?..”

— І що відповіли велети? — прошепотів Халід.

— А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі — тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

— Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

— Ви любите прогулюватися верхи? — доброзичливо поцікавився юнак.

— Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

— Називайте мене просто Віллі, — запропонував, усміхаючись, приїжджий.

— А ви мене — просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути — стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

— Сідай! — Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. — Далеко їздила?

— Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

— Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

— Які печери? — втрутився Фернан. — Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

— Ось я й кажу, — підхопила Майя, — навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!