Мушкетери - Рич Валентин. Страница 32

І все-таки одну копію “Пояснень” Альдамака майже через дві тисячі років пощастило розшукати. Трактат стародавнього вченого відзначався чіткістю й точністю. Перша сторінка починалася так…

Тут Серьогін дістав записну книжку і прочитав:

Це речення само по собі не викликало б ніякої сенсації. Можна було думати, що йдеться про Юпітер… Але як здивувались астрономи, коли буквально на наступній сторінці “Пояснень” вони натрапили на знак Юпітера.

В чому річ? Хіба Юпітер — це не Таїра? Яке ж іще світило може бути третім після Місяця й Венери?

Спробували відшукати речення, де одночасно мовилося б про “Юпітера” і “Таїру”. Такого речення не знайшли.

Тоді вчені вирішили, що в рукописі сталася помилка під час переписування.

І справді — хіба є хоч одна стародавня книга, в котрій численні переписувачі не наплутали б що-небудь? На тому все й призабулося…

— Але тепер, — голос у Серьогіна притих, — тепер, коли я дивлюсь на все це очима людини космічної ери (у Бєлова здригнулися куточки губ), я запитую, Матвію, а що, коли переписувач не помилився? Ось послухай, Матвію! Я сам перевірив, як це пишеться “Юпітер” і “Таїра”. Ієрогліфи абсолютно не схожі. Переплутати їх просто неможливо! То чому ж не припустити, що в нашому небі і справді була колись планета яскравіша за Юпітер?.. Фаетон! Заскоч у Новосибірськ, будь людиною! Є там великий спеціаліст у галузі астрономічної старовини — професор Файзуллін, побалакай з ним!

…Як і кожний, хто має відношення до астрономії. Матвій Бєлов чув колись про цю історію. Про “Пояснення” Альдамака і про помилку переписувача. І ніякого сумніву в тому, що ця історія й шеляга не варта, в нього не виникло. Не виникло його й тепер. Але Матвієві не хотілося ображати Серьогіна, проте часу було обмаль, і йому довелося це зробити.

Однак журналіст не образився. Він дістав з кишені іншу записну книжку, погортав її і з почуттям прочитав:

Впевненість Серьогіна здалася Матвієві кумедною. Він запитав:

— Але чому ти все-таки вирішив, що на Землю прилетіли з Фаетона, якщо навіть вважати Фаетон за “Таїру”?

Серьогін замислився, та ненадовго.

— А звідки ж іще? На Марсі ж людей нібито немає…

— Пасажирів з рейсу номер чотири Москва — Красноярськ просять пройти на. посадку! — долинув здалеку рокітливий голос гучномовця.

Матвій озирнувся. Вони з Серьогіним забрели дуже далеко.

Матвій обійняв Серьогіна, ласкаво поплескав його по спині й побіг до літака.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Починать розкопки!

— Ану, злазь, не бійся! — закричав Тарасюк, побачивши Матвія Бєлова на верхній сходинці височенного трапа.

І коли Бєлов остаточно спустився з неба на землю, повідомив уже не так голосно:

— Дідька лисого!

В перекладі на наукову мову це означало, що його дводенні розшуки в учених красноярських сферах не додали жодної крихти цементу до геометричної основи нинішньої експедиції, що ґрунтувалася на крихкому піску здогадок.

Оскільки Матвій зовсім не прореагував на коротке за формою, але досить насичене змістом повідомлення, Тарасюк визнав за потрібне додати:

— Якщо не лічити чотирьох палеолітичних барельєфів… їх знайшли красноярські школярі на скелях одного із єнісейських островів, кілометрів за сто двадцять на захід від Темірбаша.

По дорозі, в машині, Матвій спочатку переглянув усі до єдиного фотознімки барельєфів — тьмяних, заледве, помітних вибоїн, з яких важко було судити про силуети тварин — чи то коней, чи то оленів.

Бурхливі води багатьох тисяч потоків, люті сибірські морози й різкі вітри вирівняли поверхню скель, злизали з неї гори каміння, невпізнанно змінивши обриси барельєфів.

— Не Саммілі! — висловився нарешті Матвій.

— Не Саммілі, — погодився Тарасюк.

— Тут усе чи ще є?

— Поки що все…

— А скільки їм років?

Тарасюк стиснув плечима.

— Ну, приблизно?

— Кажуть, сьоме-десяте століття…

— До?

— Та ні, розумієш… Нашої ери.

— Докази?

— Незначні…

Друзі вели свою неквапливу розмову, а тим часом новенькі, як лялечки, вулиці різко обірвались, і з обох боків шосе замигтіли дерева. Смолистий дух лісу запанував у машині.

Потім хвойні стіни розсунулись, і попереду відкрилося невелике льотне поле: укочена злітна смуга, дерев’яний будиночок аеровокзалу, повільна вертушка локатора.

А за льотним полем — зовсім близько, рукою подати — почали скупчуватись гори. Спочатку — нижчі, з пологими краями, чітко вищерблені зеленою тайгою. Далі — все вищі й крутіші.

— Країна! — з гордістю першовідкривача урочисто вимовив Тарасюк, виходячи з машини.

Матвій промовчав.

Чомусь люди завжди найбільше боялися того, що їх чекає в майбутньому, хоча частіше слід було б побоюватися того, що лишилось у минулому.

Коли, наприклад, кажуть, що незабаром ракети будуть звичайним пасажирським транспортом, то в серці холоне. Пригадується барон Мюнхгаузен верхи на ядрі. Або відьма на мітлі. І забувається, що ще вчора на реактивних літаках злітали до неба лише люди відчайдушно хоробрі, а сьогодні реактивна авіація везе бабусь у гості до внуків…

Саме з цих причин і забобонів мушкетери з задоволенням розглядали маленький, наче метелик, чотирикрилий літачок, що затишно вмостився на зеленому газончику льотного поля. Його навіть не хотілося називати літаком — це був аероплан. Тарасюку він здавався майже живою істотою, і в усякому разі — далеко симпатичнішим, ніж будь-яка багатомісна машина.

Всю безпідставність свого потягу до архаїки вони відчули на повну силу вже при зльоті. “Бісів кукурузник”, як негайно охрестив Тарасюк ні в чому не винувату машину, вилаявши водночас ні до чого не причетний злак, з самого початку тримався наче необ’їжджений кінь на манежі. То ставав дибки, то раптом підкидав круп, то починав гасати з боку в бік. Причому, на відміну од манежу, тут не можна було ні зупинити коня, ні скочити з нього.

— Нерівномірне нагрівання атмосфери! — пояснив Матвій, мужньо зціпивши щелепи і впершись п’ятами в протилежне сидіння, тоді як “кукурузник” з прискоренням дев’ять цілих вісімдесят одна сота метра на секунду в квадраті провалювався з однієї ями в іншу.

— Вертикальні потоки! — бурмотів Григорій, намагаючись не розкривати рота.

Лише над самим Темірбашем припинилася качка, і перед заціпенілим поглядом мушкетерів розгорнулося старовинне містечко — власне, навіть не одне містечко, а ціле сімейство великих і малих скупчень будинків і будиночків, пофарбованих у веселі світлі кольори — пісочний, абрикосовий, світло-зелений. Між будинками стирчало кілька башточок, оббитих дошками, — шахтових копрів, диміли димарі з яскраво-червоної та білої цегли.

В самій середині невеликого плато темніло кругле ямище з стрімкими схилами. На дні повзли грузовики.

Свавільні стрибки “кукурузника” стали ніби увертюрою до всього, що потім мало відбутися.

— Закон максимального свинства! — з серцем сказав Тарасюк головному інженерові Темірбаського гірничо-металургійного комбінату, коли той розгорнув перед ним полотнище, якого з успіхом-вистачало б на екран звичайного кінотеатру. Всю карту дуже густо покривали умовні позначки “погашених” і діючих шахт найрізноманітніших споруд, житлових приміщень, транспортних, електричних та різних інших комунікацій. Лише дуже спритне бісеня не зламало б собі ногу в цьому хаосі давно обжитого людьми шматка землі.