Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 25

Але нічого цього не сталося. Захоплені першими військовими успіхами, вже наперед тішачись швидким взяттям Москви і цілковитою перемогою, гітлерівці не звернули уваги на Окайомова — він був для них лише ще одним полоненим молодшим офіцером, не більше. А коли Окайомов надто рішуче зажадав, щоб його негайно доставили в штаб, рудий прищавий капрал, якому він здався в полон, здивовано подивився на нього і розсміявся:

— Фюрер сьогодні зайнятий. Він доручив мені побалакати з тобою в усіх важливих питаннях… — Промовивши це, рудий капрал свинцевим кулаком збив Окайомова з ніг.

Засинаючи на ходу, Окайомов брів у колоні полонених курним шляхом. «Не впасти, не впасти…» — повторював він сам собі у ритм кроків. Тих, що падали, пристрілювали. Потім в ешелоні Окайомов лічив хвилини життя стукотом вагонних коліс. Коли з вагона викидали черговий труп, він говорив собі: «А я живий!» Потім три місяці в концентраційному таборі він кожної хвилини думав тільки про одне: як зберегти життя? Перші два тижні в таборі не було серед ув'язнених стараннішого і ретельнішого за Окайомова. Полонені виконували дурну роботу — з ранку до вечора переносили з місця на місце важке каміння. Окайомов переносив каміння майже бігом. Охоронники дивилися на нього й реготали. Полонені приймали його за божевільного. Незабаром Окайомов зрозумів свою помилку і більше не старався. Почалася осінь. Вночі неможливо було заснути від холоду і надсадного кашлю нещасних жителів барака. Поряд Окайомова на нарах лежав літній солдат, якого всі називали Степановичем. Це він перший сказав Окайомову, щоб той перестав старатись на каменоломні, якщо хоче жити. Почувши вночі, що Окайомов цокотить зубами від холоду, Степанович підсунувся до нього і прошепотів:

— Давай ляжемо разом під дві шинелі, грітимемо один одного…

Окайомов притулився до нього і швидко заснув. Потім вони так спали завжди.

Коли Окайомов довго не засинав, Степанович шепотів йому:

— Ти про Батьківщину думай, одразу душа заспокоїться…

Окайомов мовчав.

З часом у табір почали доходити чутки про те, що блискавичне просування гітлерівської армії затрималось. Нові партії полонених ставали дедалі менші. Про те, що на фронті справи в німців погіршали, можна було прочитати і на обличчях охоронників табору.

Ввечері другого листопада Окайомов виліз на нари і притулився до Степановича. Вони накрилися шинелями.

— Слухай мене, — зашепотів Степанович. — Ми тут вирішили відзначити Жовтневе свято. В ніч на сьоме тікати збираємось. Підеш?

Окайомов удав, ніби одразу заснув, і не відповів. Уранці на каменоломні, опинившись коло охоронника, Окайомов тихо сказав йому німецькою мовою:

— У мене є дуже важливе повідомлення для начальника табору. Я з сьомого барака. Номер 57689.

Охоронник негайно доповів кому треба, і після вечірньої перевірки в сьомий барак прийшов начальник табору. О, цей білявий пес знав, що робити, — він узяв з собою з барака не одного Окайомова: для маскування разом з ним у комендатуру погнали ще п'ятьох чоловік…

Степановича повісили на другий день під час ранкової перевірки. Окайомов стояв у строю полонених і думав: невже й тепер начальство табору ним не зацікавиться?..

Незабаром Окайомов довідався, що з партією полонених до табору в формі рядового прибув якийсь радянський полковник. Довідався — доповів. Після цього Окайомова перевели робітником на кухню. Взимку почалася вже його велика кар'єра. Він став провокатором-гастролером, його «підсаджували» у ті табори, де виникали організації Опору, і він ці організації провалював.

Останні місяці війни він «працював» у таборі, розташованому в Західній Німеччині. Коли війська західних держав були за сто кілометрів од цього табору, Окайомов відправив на розстріл сімнадцять ув'язнених і вирішив: досить! Тепер треба чекати. Приходу чужих військ він майже не боявся. Відчував більше інстинктом, ніж розумом, що вони його не зачеплять.

Окайомов сидів перед сухорлявим флегматичним полковником. Допит відбувався в приміщенні школи. На заляпаному чорнилом учительському столі стояв сифон із зельтерською водою, освітлений сонячним променем. Окайомов стежив, як у сифоні піднімалися з дна прозорі бульбашки. За вікном галасували вдягнуті у незвичну форму солдати. Позаду Окайомова за партою, як школяр, сидів якийсь чоловік у цивільному. В допиті він участі не брав, але Окайомов чомусь відчував, що головна небезпека в нього за спиною. Та й полковник, ліниво задаючи питання, раз у раз поглядав на цивільного.

— Значить, ви зрадником не були?

— Не був і не міг бути…

І це питання, і спокійна відповідь Окайомова пролунали в цій кімнаті втретє. Полковник подивився на цивільного і раптом різко свиснув крізь зуби. На дверях з'явився солдат.

— Хай зайде…

Солдат зник за дверима, і до класу увійшов начальник табору, майор гестапо Фохт. На ньому був хороший цивільний костюм; в руках він тримав крислатого капелюха. Фохт підійшов до стола і подивився на Окайомова, що згорбився од жаху.

— Він? — спитав полковник.

— Він, — відповів Фохт.

— Дякую. Ідіть.

Фохт вийшов.

— Ну? — іронічно промовив полковник.

Окайомов заговорив швидко, плутано, пересипаючи англійську мову російськими і німецькими словами. Він розповідав про своє життя. Полковник байдуже слухав його хвилини зо три, потім подивився на цивільного і підняв руку:

— Досить! Усе це описано тут… — Він постукав пальцем по синій папці, що лежала перед ним. — Це ваша особиста справа… з гестапо… — Полковник знову перезирнувся з цивільним, устав і вийшов з кімнати.

На його місце за столом сів цивільний. Це був трохи обрезклий чоловік років сорока п'яти. Тоненькі вусики під горбатим носом і смаглявий колір шкіри робили його схожим на жителя півдня Америки. Він був би красивим, коли б не очі, які ніби помилково потрапили до нього зовсім з іншого обличчя, — ясно-сірі, водянисті, які не висловлюють жодного почуття і надають обличчю якоїсь невиразності.

— Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це — перше, — сказав він тихим, приємним голосом. — Друге: ви хочете працювати у нас?

— Безумовно, — поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.

— Ну от і чудово! Ви голодні?

— Я нічого не їв з учорашнього дня, — майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. — Дозвольте?

— Ми зараз поїдемо до мене обідати.

Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.

— Обід на двох. Французького вина. Сигарет.

Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.

— Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.

Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.

— Ось що робить війна, містер Окайомов, — все ще сміючись, сказав Барч. — Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?

— Я б сказав інакше, — Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: — Вона призводить до розумних випадковостей.

— Випадковостей?.. — Барч задумався.

— Розумних випадковостей, — повторив Окайомов.

Барч махнув рукою і розсміявся:

— Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.

— Одне можу сказати, — Окайомов усміхнувся: — з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…

— Звичайно! — Барч зареготав. — Марксисти з'їли б мене з тельбухами!

Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив:

— Давайте вип'ємо за наше знайомство!

Вони випили й закурили сигарети. Барч сказав:

— А тепер розкажіть мені про своє життя. У вашій особистій справі німці з властивим їм педантизмом пронумерували дати і події вашої біографії, а мене цікавлять живі деталі, психологія, загалом те, що люди називають долею. Часу в нас достатньо. Прошу вас…