Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 30

Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою — тристовбурна ялина — він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.

Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.

На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.

Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка — аби тільки вона їхала подалі звідси.

До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.

— Куди їдемо? — привітно спитав його Окайомов.

— У Островськ. А що?

— Може, підвезеш? Не скривджу.

— Мене й чорт не скривдить! — Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: — Сідай! Та держись міцніше… — Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. — Хочеш за скобу держись, хочеш — за мене!

Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… — трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. — Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»

Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.

— Куди так поспішаєш? — заблагав Окайомов.

— На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, — не обертаючись, прокричав юнак.

Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», — подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця — чи не довезе до міста?

Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло — залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?

— Далеко ти від дому їдеш! — прокричав Окайомов на вухо юнакові. — А як бензину не вистачить?

— А шофери навіщо? — сміючись, відповів той.

Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.

Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:

— Злазь. Міст форсуємо пішки.

Окайомов зліз і оглянувся — навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.

У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.

Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.

Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, — подумав він, — незабаром змінять».

Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.

— Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… — Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. — Так… так… — В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: — Заждіть хвилинку… — Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. — Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! — Черговий зняв трубку третього телефону: — Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації — за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують — чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… — Черговий знову записував. — Усе ясно… — Настала черга четвертого апарата: — Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного — до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!

Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.

— Оце — майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?

— Знаю… не вперше.

— Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?

— Знаю.

— От і добре. Швидше!..

Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.

— Зараз тільки і клює, — пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.

Гончаров засміявся:

— Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!

— Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?

— Черв'яка перевіряю, — а раптом зжерли?

— Закинь і сиди тихо.

— Єсть сидіти тихо, товаришу майор.

Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.

У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову:

— Б'юсь об заклад на місячну зарплату — це за нами.

— Невже за одне літо нас втретє з озера знімуть? — Потапов поклав вудочку і піднявся на горбок.

Мотоцикл вилетів із соснового переліска і, притишивши хід, котився вздовж озера. Побачивши Потапова, мотоцикліст збільшив швидкість і вихором домчав до затоки. Потапов прочитав записку чергового:

— Змотуй вудочки, Павле. Треба їхати в місто.