Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 48

Коля Борков усе-таки вирішив про випадок з шофером Гудковим написати в стінгазету. У понеділок він зайшов до завідуючого відділом кадрів театру, маючи на меті поговорити з ним про нового шофера.

Завідуючий відділом кадрів кудись поспішав:

— Звідкіля він узявся? — поквапно перепитав він, складаючи в папку папери. — Зголосився на об'яву, і все. А що?

— Дивний тип, слово честі.

— Чим?

— Міркує так, наче з місяця впав. Завідуючий відділом кадрів розсміявся:

— Ну, ти у нас відомий марксист. — Він обняв Колю за плечі і повів з кабінету. — Ти хочеш, щоб кожен наш робітник робив доповіді про міжнародне становище.

— Так, хочу! — запально сказав Коля.

— Хочеш? Тоді і займись вихованням свого шофера. — Він підштовхнув Колю в спину, а сам пішов коридором.

У той час, коли Коля розмовляв із завідуючим відділом кадрів, Окайомов вів грузовик по тому самому шосе, по якому він на автобусі повернувся в місто з глухого полустанка.

Настрій в Окайомова був чудовий — знайдено єдино правильний шлях до виконання операції. І тепер не можна гаяти жодної хвилини. «Ну, містер Барч, ви, мабуть, думали, що мене вже давно немає на світі? Адже скільки часу ваші радіоконтролери не чули моїх позивних. Так, до сьогоднішнього дня мій радіоголос був заритий у землі. А сьогодні ви його почуєте, містер Барч!» — Думаючи так, Окайомов, сам того не помічаючи, дедалі збільшував швидкість, грузовик немилосердно підкидало на вибоїнах старого шосе. І раптом попереду він побачив небезпеку — коло повороту, піднявши руку, стояв міліціонер.

Зупинивши машину, Окайомов виглянув з кабіни:

— Що, товаришу начальник?

— Покажіть путівочку.

— З охотою, товаришу начальник, — Окайомов, усміхаючись, подав дорожній лист.

— Опера, кажеш? — повертаючи путівку, спитав міліціонер.

— Вона, товаришу начальник.

— Ого, куди тебе твоя опера ганяє!..

— За піснями їду, товаришу начальник! — Окайомов підморгнув міліціонерові і включив швидкість.

Знову грузовик заторохтів по розбитому шосе. «Ні, ні, це звичайнісінька перевірка», — заспокоював себе Окайомов.

Окайомов проїхав повз знайому зупинку автобуса. Як і тоді, коло стовпа нудьгували люди, чекаючи машину. Незабаром він зупинив грузовик на узбіччі. Сплигнувши на землю, він знайшов зручне місце, щоб з'їхати з шосе.

Грузовик обережно перебрався через розмиту канаву і зник у густих кущах. Окайомов поставив машину так, щоб її не видно було з шосе, відбіг убік, швидко викопав рацію і сховав її під сидіння. На стелі кабіни він протягнув антену і через хвилину застукав радіотелеграфним ключем.

«Радійте, містер Барч, — думав Окайомов під дрібний стук ключа. — «Три ікс» в ефірі. Я воскрес і починаю операцію. Стежте за ефіром увесь час. А тепер я переїду в інше місце, бо обережність — рідна сестра успіху».

Окайомов вивів грузовик на шосе і, проїхавши ще кілометрів з десять, зупинився і знову запрацював ключем: «Говорить «три ікс»! Починаю операцію. Термін операції — три-чо-тири дні. Висилайте за мною транспорт в умовлене місце. Стежте за ефіром увесь час!..»

Потім грузовик повернувся в місто, перетнув його з півночі на південь і виїхав на інше шосе. Кілометрів за двадцять від міста він зупинився, і знову в ефір полетіли позивні «три ікс». Потім Окайомов акуратно запакував рацію і поклав у ящик з інструментом. Грузовик повернувся в місто.

Увечері, поставивши машину в гараж, Окайомов, перед тим як їхати в гуртожиток, забіг до Аксенчука, переодягнувся і залишив у нього згорток з рацією.

— Всі канати обрубано… — весело сказав він Аксенчукові. — Квартиру залишив дружині, а в цьому згортку — все моє майно. Хай вона подавиться барахлом, яке ми разом наживали!

Аксенчук почав умовляти Окайомова поки що оселитися в нього. Окайомов не заперечував, але сказав, що сьогодні він ночує у директора свого інституту і, до речі, закінчить з ним переговори про влаштування Аксенчука. Все складається прекрасно — через пару днів вони працюватимуть разом. А з завтрашнього дня Окайомов бронює за собою оцей диван…

У гуртожитку, як тільки Окайомов ліг на койку, до нього підійшов, дивно посміхаючись, Коля Борков.

— Товаришу Гудков, начальник кадрів просив вас завтра вранці зайти до нього, — сказав він, уп'явшись в Окайомова косим оком.

Це запрошення Окайомова у відділ кадрів мало свою історію. Кудрявцев, котрий ще тоді, коли стежив за інститутом, не записав номера вантажної машини, що зупинилася напроти інституту, не міг пробачити собі цього недогляду і весь час думав, як його виправити. І раптом він пригадав — у кузові грузовика стояв трон і шофер сказав, що цей трон належить оперному цареві. Кудрявцев пішов у гараж театру — так, того дня театральна машина перевозила декорації «Бориса Годунова» після спектаклю в Палаці культури. Кудрявцев зайшов у відділ кадрів театру і узнав прізвище шофера…

Тільки після цього начальник відділу кадрів вирішив поцікавитись анкетою нового шофера: що він, зрештою, за людина? То він не дає спокою Колі Боркову, а то ось і з держбезпеки питають… Анкета була в цілковитому порядку. Начальник уже хотів був сховати особисту справу, як раптом, перебігаючи поглядом автобіографію, написану шофером, помітив давно вмерле позначення «Крим АРСР». Так, шофер Гудков власною рукою написав, що з сорок дев'ятого до п'ятдесят першого року він працював шофером у «Союзтрансі Крим АРСР». А Крим у цей час автономною республікою вже не був. Начальник відділу кадрів розшукав у театрі Колю Боркова і попросив його сказати новому шоферові, щоб той уранці зайшов до нього.

Потапов і далі жив у страшному напруженні. Окайомов зник. Уже скільки часу не було й натяку на появу його в зоні інституту Вольського. Знову й знову годинами Потапов продумував розстановку сил своєї групи: чи немає десь непомітної щілини, в яку може пролізти ворог. Адже коли що-небудь трапиться, то ніхто його не переконає в тому, що він не винний, що він, мовляв, зробив усе можливе. Винний буде він і тільки він. Відчуття незмірної відповідальності за можливу провину Потапов ніяк не зв'язував із особистою долею. Що усе його життя перед можливим нещастям?! Серце його завмирало від думки, що ось зараз, поки він безпорадно думає, десь діє ворог.

Стук у двері перервав роздуми Потапова. У кабінет зайшов Кудрявцев:

— Дозвольте доповісти, товаришу майор. Я узнав номер машини. Пригадуєте, тієї, що зупинялася коло інституту? Це була машина оперного театру. Номер МЕ-64–07. Прізвище водія — Гудков. Він віз царський трон з опери «Борис Годунов».

— Ну й що? — Потапов роздратовано дивився на Кудрявцева.

— Нічого, товаришу майор. Доповідаю… Царський трон… опера «Борис Годунов» — Це вже було схоже на нісенітницю.

Потапов зайшов до полковника Астангова. І як тільки відчинив двері кабінету і побачив його, одразу ж відчув — трапилося щось дуже важливе. Полковник сидів за столом із скам'янілим обличчям, тримаючи перед очима аркуш паперу. Він наче не помітив Потапова. Але, побачивши його коло столу, анітрохи не здивувався і передав Потапову папірець:

— Дивіться.

На папері трьома акуратними стовпчиками були записані п'ятизначні цифри.

— Розумієте?

— Шифровка?

— Так, Потапов. Наш підшефний з'явився в ефірі, його рація протягом дня працювала тричі з перервами.

— Запеленгували?

— Так. І кожного разу він передавав з іншого місця. Причому перерва між другою і третьою передачею зовсім не велика, а з'явився він хтозна-де. Ось що: подзвоніть-но в міліцію — чи ведуть вони облік машин, що виїздять з міста?

— Заждіть! — майже крикнув Потапов. — Пригадуєте, я доповідав вам про вантажну машину, що зупинялася напроти інституту? Зараз мені сказали, що це була машина оперного театру. — «Царський трон… опера «Борис Годунов», — промайнуло у нього в думці.