Чорні дияволи - Пархомов Михаил. Страница 26

Микола Сергійович повільно-повільно подивився на Трояна, на Нечая, на Сеню-Сенечку й Ігорка, немовби намагався закарбувати в своєму серці їхні обличчя, і видавив із себе:

— Ні, я нічого не хочу сказати… А втім, я прошу вас, друзі, не забувайте регулювати редукційний клапан.

І замовк, похнюпивши голову, втягнувши її у вузькі плечі.

— Тоді все, — капітан-лейтенант встав. — Інструктаж закінчено. Ходімо.

Під деревами на них чекала машина. Вмостилися на тюках із спорядженням. Капітан-лейтенант щось сказав вартовому, і той одчинив ворота.

Різке сяйво місяця вибілило дорогу, на яку лягали чіткі тіні парканів і дерев. Машину перекошувало і кидало з боку на бік. Було чути, як порожньо гудуть телеграфні стовпи. Хотілося курити, але цигарок не було — капітан-лейтенант відібрав їх разом із сірниками фабрики «Кастрычник», разом із значками ГТО і «Ворошиловський стрілець», фотографіями й документами.

Їхали швидко. Машину раз по раз зупиняли патрулі. І тоді гострі промінчики кишенькових ліхтариків напружено обмацували їхні обличчя, засліплювали очі. Потім ліхтарики гасли, люди з гвинтівками відступали в темряву, і машина знову набирала швидкість.

Невдовзі тінисті садиби Великого Фонтану залишилися позаду, і машину щільно обступили будинки. Вулиці були темні, глибокі. Місто відпочивало од спеки, од нальотів ворожої авіації та артобстрілів.

Машина пірнула під віадук. До порту вів крутий спуск, вимощений камінням. Вартовий підняв шлагбаум, і машина зашурхотіла по асфальту портового причалу.

В порту купчилося безліч суден. Були тут і бойові кораблі, і транспорта. А коли машина в'їхала на Карантинний мол, Нечай побачив підводного човна, який був темніший од води і неба.

Потім, коли машина зупинилася, Нечай угледів на палубі човна два довгі металеві циліндри і зрозумів, що в них містяться торпеди.

На молу не було ні лялечки.

Капітан-лейтенант, що їхав у кабіні, став на підніжку і, тримаючись рукою за борт, звелів скинути з машини тюки із спорядженням. «Обережно», — сказав він, хоч у цьому попередженні не було жодної потреби.

Тюки поклали поряд. Нечай випростався. Чому капітан-лейтенант не відпускає машину? Кого він чекає?.. Нечай бачив, що капітан-лейтенант позирає на годинник, але не наважився спитати.

Та ось на мол під'їхала камуфльована «емка», і капітан-лейтенант обсмикнув кітель, розправив плечі.

З «емки», що зупинилася біля полуторки, вийшов високий військовий у чорному реглані. Капітан-лейтенант підбіг до нього і виструнчився, піднісши руку до козирка.

— Твої люди? — спитав військовий у реглані хрипким голосом.

— Так, а де конструктор?

— Залишився на базі.

— Міг би приїхати… Це ти так розпорядився?

— Я, товаришу генерал, — признався капітан-лейтенант.

— Ну, що ж… — генерал підійшов до Нечая і його друзів. — Здрастуйте, товариші!..

Вони відповіли на привітання тихо, але чітко, як належалось за статутом. І завмерли, виструнчившись.

— Надіюсь на вас, товариші… — знову сказав генерал. — Вся Одеса надіється на вас. У вас будуть якісь прохання? Не соромтеся…

— Люди проінструктовані, товаришу генерал, — мовив капітан-лейтенант і виступив уперед.

— Знаю, — генерал поморщився. — Знаю, що вони проінструктовані. Але ми з тобою залишаємося, тоді як вони… Отже, чи є у вас до мене прохання? Обіцяю зробити все, що тільки в моїх силах.

— Є… — Троян підвів голову — Закурити знайдеться, товаришу генерал? У нас тютюн відібрали.

— Знайдеться… — генерал вийняв з кишені пачку «Северной Пальмиры» і простягнув її Троянові.

— Дякую, — сказав Троян, обережно розминаючи пальцями товсту цигарку.

— Бери, бери… Потім дякуватимеш, — генерал тримав пачку розкритою. — І ви беріть. Усі. Знадобляться.

— Так не годиться, товаришу генерал, — відповів Троян, коли пачка майже спорожніла. — Ми вам дві штуки залишимо.

— Бери, я в когось розживуся. А втім, одну візьму. Покуримо, морячки?.. — він вийняв запальничку і, затуляючи долонями язичок полум'я, підніс його до цигарки.

— Добрячий тютюнець!.. — Запаливши, Ігорок солодко замружився. І знову шанобливо повторив; — Добрячий тютюнець. Генеральський…

Курили мовчки, дорожили кожною затяжкою. Нарешті генерал старанно затоптав недокурок і сказав:

— Ну, ні пуху…

— К чорту, товаришу генерал, — відповів Троян. — Хоч це, може, й не за статутом…

Генерал засміявся.

Зваливши на плечі важкий тюк, Нечай останній зійшов на місток підводного човна. Не втерпівши, озирнувся. Капітан-лейтенант махнув йому рукою. Тоді Нечай теж підняв руку. Прощай, Одесо!..

Маленький портовий буксир, несамовито чахкаючи чорним димом, відкрив перед човном бонову сітку, що загороджувала вихід з бухти.

За час війни цей човен уже вшосте мав перетнути Чорне море. П'ять далеких і важких походів були за плечима в його молодого командира старшого лейтенанта С. і комісара — старшого політрука Т.

На корпусі човна при денному світлі можна було побачити кілька вм'ятин. Верхні скельця рульового телеграфа потріскалися від осколків. То були сліди ворожих снарядів, бойові мітки… Зараз човен знову виходив із бухти, щоб, узявши курс на південний захід, вирушити до далеких ворожих берегів.

У небі й на морі кволо блимали зорі. Ледь чутно, у такт двигунам, тремтіли перегородки, і здавалося, ніби тремтить від напруження сама тиша.

Рівно опівночі екіпаж човна повечеряв. Люди їли окремо, кожен у своєму відсіку, на бойовому посту. Відсіки були розділені непроникними перегородками. Люки зачинялися герметично.

У підводників є непорушний закон: якщо глибинна бомба вибухне біля човна, пошкодивши обшивку в одному з відсіків, у ту мить, коли в отвір з шумом рине вода, ніхто не кинеться до люка, щоб, рятуючи своє життя, спробувати вискочити у сусідній відсік. З водою не жартують! Рятуючи себе, ти можеш занапастити всіх.

Але глухі перегородки не роз'єднували людей. Відповідальність за себе і товаришів робила кожного зосередженим, мудро-спокійним. Такими звичайно бувають у хвилину небезпеки тільки дуже сильні люди.

Якби з'явилася пробоїна і хлинула вода, вахтові відсіку одразу ж наглухо задраїли б люк, щоб залишити своє життя в цьому відсіку, відрізаному від усього світу. Так треба. Інакше не можна. Вони пустять стиснуте повітря, щоб постаратися затримати воду. Вони спробують також залатати пробоїну. Та якщо це їм не вдасться, вони мовчки загинуть, як належить морякам, щоб ціною свого життя врятувати човен і товаришів. Так треба. Такий закон підводників, непорушний закон морського братерства. Човен повинен жити.

О другій годині п'ятнадцять хвилин, звичні до темряви, гострі, як у яструба, очі сигнальника вгледіли на чорному, ледь помітному горизонті обриси якогось корабля. У небі поквапливо спалахнули дві розпізнавальні ракети. Полегшене зітхання: свої!.. Виявилося, що це свій есмінець повертався на базу після вогневого нальоту на румунські війська, які облягали Одесу.

Ніч змінилася днем. Човен ішов під перископом. Він спливав тільки вночі. Та й то на кілька годин.

У перископ було видно неозорі простори моря. Хвилі перекочувалися через перископ, затуляючи горизонт непроникною зеленню. Та за якусь мить у полі зору знову появлялися білі баранці. Море було пустельне тією зловісною пустельністю, яка постійно нагадує про небезпеку.

Внизу, у манюсінькій штурманській каюті над широкою навігаційною картою, що звисала зі столу, схилився штурман. Він не розгинав спини, не випускав з рук циркуля. Човен повинен вийти до берега в точно призначеному місці і точно в строк, щоб командир, уже вкотре піднявши перископ, наказав занотувати у вахтовий журнал коротку фразу: «Прямо по курсу берег».

Берег, чужий берег… Яким він буде? Гористим, високим чи спадистим, що стелеться над горизонтом ледь помітною темною смужкою?.. Човен ішов йому назустріч, намагаючись підійти так близько, щоб цього не могли собі уявити навіть спостерігачі берегових батарей і німецьких літаків, що курсують уздовж берега. Але до цього берега ще далеко.