На дикому Заході - Герштеккер Фридрих. Страница 29

— Я швидко їхав, та ще й вітер губи сушить, — озвався чужинець по недовгій мовчанці. — Чи не дасте ви мені води напитися?

— А чого ж, будь ласка, — відповів Еткінс і швидко пішов по воду.

Тепер і Браун, щось раптом пригадавши, глянув на чужинця й зустрівся з його пильними очима. Але той зразу ж перевів погляд на Еткінса, взяв у нього з рук кухля й став поволі-поволі пити.

— Я почув, як цей добродій попросив води, та й собі захотів, — сказав Браун, опанувавши себе. Він згадав усю розмову в тій моторошній хатині на Арканзасі й нізащо не хотів дати їм узнаки, що має якусь підозру чи здогадується, що вони порозумілися.

— Стривайте! — вигукнув Еткінс. — Не пийте холодної води. Може, сьорбнете спочатку по краплі віскі? А тоді вже й вода не зашкодить. Ось, містере Брауне, наливайте собі, — мовив він, подаючи пляшку. — Лийте, лийте, там тільки на дні. А тепер ви, добродію. Як ваше прізвище? Мене звати Еткінс, а цього пана — Браун.

— Моє прізвище Джонс, — відповів гість. — Джон Джонс. Ну, будьмо знайомі, містере Еткінсе. Будьмо знайомі, містере Брауне.

Елен тим часом заходилася стелити на підлозі ковдри та сінники й лаштувати постіль. Еткінс спитав її, як там дитина. Дівчина відповіла, що малому, мабуть, щось дуже болить, але що — ніхто з них не знає.

— Ти можеш на чверть години відлучитися від неї? — спитав батько.

— Я не знаю… Місіс…

— Ну добре, добре, постав лиш горщика до вогню, — перебив її Еткінс. — Треба швидко приготувати вечерю містерові Джонсові.

Він вийшов з кімнати. Гості мовчки сиділи біля коминка. Браун дивився, як струнка дівчина швидко й спритно готувала вечерю. Джоне задумливо копирсався довгою палицею у вогні, відколупуючи жарини від великих головешок. Він тільки раз нетерпляче глянув на дзиґарі над коминком, а потім на двері.

Нарешті зайшов Еткінс, і на той час постигла вже й вечеря для пізнього гостя.

Однак Елен довелося й далі куховарити, бо перед дверима знову затупотіли коні, почулися жіночі голоси, й місіс Еткінс різким голосом наказала їй приготувати великий глек кави.

Браун все ще задумливо сидів біля коминка; аж ось Еткінс запалив другу скіпку й приязно сказав йому:

— Містере Брауне, ви, либонь, стомилися. Якщо ви хочете лягати, то я вас проведу.

— О, мною ви не клопочіться! — мовив юнак.

— Ми ще маємо нагорі ліжко, — повів далі Еткінс. — Там ніхто вам не заважатиме. А вранці встанете, коли самі захочете, й поїдете до Боувіта.

— До вас, я чую, приїхали якісь жінки?

— На жаль, приїхали, — зітхнув фермер. — Дай боже, щоб бідолашній дитині полегшало, а то вони залікують її до смерті. Ну, то якщо…

— Атож, я сам бачу, що мені краще йти спати. На добраніч, панове! Містер Джоне, мабуть, пізніше теж прийде до мене?

— Там тільки одне ліжко. Я вже попрошу містера Джонса тут, унизу…

— О, не турбуйтеся, прошу вас! — вигукнув той. — Ну, на добраніч! Якщо ви завтра не дуже рано вирушаєте, то, може, я матиму втіху… Правда, я не знаю, в якому напрямку…

— Я їду вгору! І дуже рано не вирушу, — відповів Браун. — Ну, тоді до завтра!

Він ласкаво кивнув Елен і разом з Еткінсом піднявся на горище, що було відділене від кімнати просто дошками, покладеними на сволоки. Еткінс відразу ж вернувся із скіпкою назад, і, поки Елен була в кімнаті, вони з чужинцем сиділи мовчки.

Як тільки дівчина вийшла, Еткінс підвівся, погасив світло й кивнув гостеві, щоб той ішов за ним.

— Вас хтось прислав до мене? — шепнув він, коли одвів його далеченько від хати.

— Так, — відповів чоловік, — я пригнав коней.

— Де вони?

— На закруті річки.

— У воді?

— Аякже. А тепер подбайте, де їх сховати. Я тим часом приведу їх.

І він рушив у темряву. А Еткінс вернувся, обминув хату, переліз через паркан і теж розтанув у непроглядній пітьмі.

Коли Браун побачив крізь шпарку в стелі, як Еткінс з гостем вийшли з хати, він остаточно впевнився, що підозрював їх недарма, і довго не міг зважитись, чи йому піти за ними й спіймати їх на гарячому, чи дати їм спокійно зробити своє діло. Що він міг вдіяти з ними сам? Адже вони напевне готові до всяких несподіванок і озброєні! Він би тільки їх наполохав, і тоді б урвалася нитка, що мала привести його до злочинців. Тож він нікуди не пішов, а лежав і обмірковував те, що взнав за сьогоднішній день. Де живе той Котон, що його суддя шукає вже кілька тижнів? Де є така хатина чи сховок, щоб злочинець міг прожити в ній так довго і ніхто з сусідів ані побачив його, ані почув? А вона десь є, і близько, бо далеко ходити він навряд чи зважився б, а надто вдень. То де ж він ховається? Хто живе тут поблизу? Вілсон? До нього злочинець не піде. Пелтер? Той належить до регуляторів. Джонсон? Може бути. У Брауна з'явилася нова підозра.

Джонсон і Котон — то одного поля ягоди. Але самі вони не могли всього того зробити. Хто ж їхні спільники? І чи вони якось зв'язані з убивцями?

Йому аж голова пішла обертом від усіх тих роздумів. Усе бачене й чуте злилося в якусь дику плутанину, й врешті він заснув неспокійним сном.

СПІЛКА ЗЛОЧИНЦІВ. НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ. НОВИЙ ПЛАН

Нам ще раз доведеться вернутися на кілька годин і заглянути в маленьку, але затишну хатину, що стояла серед густого лісу. Там жив Джонсон. А що його майже ніколи не було дома, а хатина стояла далеко від доріг і в малоприступному місці, туди рідко заглядав хто з поселенців чи з мисливців. Тож Джонсонові ніхто не заважав жити як він сам собі хотів.

Із своїх сусідів він спілкувався тільки з Еткінсом та з його мулатом. Мулат знав таємницю свого господаря і часто ходив з дорученнями до Джонсона.

Того вечора в Джонсоновій самітній хатині не було порожньо. В коминку палахкотів вогонь, над ним висів на жердині чималий казан, а біля коминка сиділи Котон з Джонсоном, розмовляли й чекали, поки закипить вода.

— Джонсоне, вже бульбашки здіймаються, — нетерпляче сказав нарешті Котон. — Швидше давайте пити. Я мушу поспішати, а то ще не застану Еткінса дома.

— Почекайте ще кілька секунд, — відповів той. — Ось уже закипає. Давайте ваш кухоль.

— От чорт, яке гаряче, — вилаявся Котон, торкнувшись до бляшаного кухля губами.

— Ну, яке вже є, — засміявся Джонсон. –

Скла та порцеляни ми не маємо. Тьху, дідько б його вхопив! Хто там іде?

— Де? — спитав Котон і підскочив до маленької драбини, що вела на горище.

Джонсон підійшов до дверей і визирнув у шпарку.

— Не тікайте, — сказав він. Це Ден, Еткінсів мулат.

— Що йому, в лихої години, треба? — здивувався Котон.

— Зараз він нам скаже, — мовив Джонсон, відчиняючи двері. — Ну, Дене, з чим ти прийшов?

— Хай Котон сидить тут, — відповів мулат. — До нас приїхав Браун і лишається ночувати. Завтра в Боувіта будуть збори регуляторів.

— Збори регуляторів? А чума б на їхні голови! — заскреготав зубами Котон.

— Твій пан більше нічого не переказував? — спитав Джонсон.

— Ні, містере, більше нічого. Він завтра вранці, мабуть, сам до вас приїде.

— Ну, то скажи йому, що ми чекатимем. Чуєш? Чого очі вирячив? На, пий!

— Дякую, містере, — мовив Ден, одним ковтком випив варенуху, кивнув їм головою і чимдуж подався назад густими заростями.

— Ну, тоді я хоч сьогодні ввечері порозкошую. Не буду бігти, висолопивши язика, — пробурмотів Котон, знову вмощуючись біля вогню. — Але цей Браун… регулятори… Щоб їх чорт усіх забрав! Аби ще вони…

Ту мить він почув виразний тупіт копит, замовк на півслові й знову підскочив до драбини.

Джонсон підійшов до дверей.

— Раусон! — здивовано вигукнув він.

Не встиг Котон повернутися до вогню, а Джонсон відсунути засув, як шановний проповідник уже був біля порога.

— А трясця вашій матері! Довго ви мене триматимете отут під дверима! — нетерпляче вигукнув він, бо Джонсон ніяк не міг упоратися з засувом.

— Якого біса ви так поспішаєте? — глузливо спитав Котон, коли той нарешті зайшов до кімнати.