На дикому Заході - Герштеккер Фридрих. Страница 47

— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — заволав Джонс, що добре собі уявляв, як його відмастикує цей напівіндіянин.

— Ми вже й так над вами змилувалися, — сказав Браун. — Бо ви, як на те йдеться, заробили мотузку, а не палицю. Гайда!

Канадець потяг Джонса, що не переставав скиглити, вбік.

— А як з Джонсоном і Раусоном? — спитав Гасфілд і повільно обвів очима регуляторів.

— Смерть їм! — відповіли всі.

— Пане, ви ж хотіли мене врятувати, — прошепотів Раусон чужинцеві, тремтячи із страху. — Далі зволікати не можна! Ви не знаєте регуляторів!

— Мовчіть і покладайтесь на мене, — так само тихо відповів адвокат.

Вілсон тим часом перерізав Еткінсові пута, і той хотів уже був іти додому. Але потім схаменувся, потиснув Вілсонові, Браунові та Гасфілдові руку і аж тоді вже рушив з горба вниз.

Браун задумливо глянув йому вслід і сказав Вілсонові:

— Цей уже нарозумився. Я не здивуюсь, як з Еткінса вийде ще чесна людина.

— Рятуйте мене, а то буде пізно, — тихо скиглив Раусон. — Ви ж обіцяли! Ви повинні мене врятувати.

— Ведіть засуджених на страту! — голосно сказав Браун.

— Ні! — вигукнув адвокат і виступив наперед. — В ім'я закону — ні! Правда, ці злочинці заробили смертну кару. І все ж я прилюдно заперечую проти такого судочинства. Передайте їх мені. Я буду їх звинувачувати перед судом штату, але тут…

— Регулятори, виконуйте свій обов'язок, — спокійно мовив Браун, незважаючи на слова адвоката. — Може, хтось із засуджених хоче ще щось сказати?

— Я все розповім! — кричав Раусон. — Вислухайте мене! Геть усе викажу, тільки подаруйте мені життя. До самої смерті працюватиму у в'язниці, лиш не вбивайте мене… не вбивайте! Я вам таке розкажу, що ви вжахнетеся!

— Вашого життя ніщо вже не врятує, — суворо відповів суддя. — Приготуйтесь прийняти смерть!

— Не чіпайте мене! — крикнув убивця, коли регулятори хотіли взяти його. — Не чіпайте, я підлягаю законові. Я…

— Стривайте, — прошепотів індіянин, що досі мовчки стояв біля зв'язаного проповідника. Він гордо випростався й поклав руку на плече злочинцеві. — Цей чоловік мій! Ви його засудили — але покараю його я.

— Ні! Ні! — зарепетував проповідник. — Хай краще хто завгодно! Беріть мене, регулятори, беріть! Вішайте мене! Вішайте на цьому ж дереві! Але не віддавайте в руки тому сатані! Рятуйте! Рятуйте!

Не чекаючи, що скажуть регулятори, Асоваум зв'язав Раусонові руки, хоч як той пручався, і взяв його на плечі.

— Панове, це ж жахливо, — здригаючись, мовив адвокат. — Невже ви допустите, щоб індіянин затяг його в ліс і там замучив до смерті?

Ніхто з регуляторів не відповів йому. Всі мовчки дивилися на індіянина. Проте на обличчі його не можна було прочитати, що робилося в його душі. Навіть Джонсон, здавалось, забув про свою власну долю.

— Змилуйтесь! — волав Раусон. — Урятуйте мене від цього диявола!

Індіянин вийшов з гурту регуляторів і вузькою стежкою рушив униз до річки.

— Я не можу дозволити цього, — мовив чужинець і подався доганяти індіянина.

Зачувши за собою ходу, Асоваум обернувся, глянув на адвоката й погрозливо мовив:

— Якщо ти підеш за мною стежкою помсти, то більше не повернешся назад. Я знаю тебе!

І за хвилю він зник із своїм в'язнем у кущах.

Вортон зупинився як укопаний і довго дивився вслід червоношкірому воїнові, хоч того вже давно не було видно.

На пагорбі теж ніхто не зважувався порушити напруженої тиші. Всі наче закам'яніли. Тільки Браун нечутно вийшов на скелю, що нависла над річкою, й глянув униз. Там плив по воді своїм човном індіянин, повільно й розмірено вимахуючи веслами, а на дні лежав зв'язаний проповідник.

Та ось Джонсів зойк пробудив усіх від заціпеніння. Канадець молотив його дубцем по спині, аж виляски йшли. Той верещав з болю і запевняв, що дістав уже шістдесят один, шістдесят два, шістдесят три удари…

Тоді втрутився Браун і звільнив в'язня від канадця, що, видно, й гадки не мав спинитися на п'ятдесяти ударах.

Тим часом кілька регуляторів підвели Джонсона до високого дуба. Він мовчав — ані жалівся, ані просився. Регулятори закинули йому зашморг на шию, посадовили на коня й прив'язали мотузку вгорі до гілляки. Картіс узяв коня за повід…

Тихо, але прудко плинув по воді маленький човен — його вела впевнена рука. Навіть плюску не було чути, коли весло швидко, як блискавка, занурювалось у воду й так само швидко виринало з води.

Тихо пливе човен, ані хлюпне вода, тільки бульки позад нього означують слід.

Індіянин веслував, а перед ним лежав зв'язаний і непритомний зі страху проповідник. За кілька хвилин човен черкнув берега й спинився. Раусон розплющив очі й озирнувся навколо. В нього мурашки побігли по спині. Він пізнав місце, де тієї ночі замордував дружину чоловіка, в руках у якого він тепер опинився. І від помсти цього чоловіка не захистить його жодна влада на землі.

Асоваум скочив на берег, прив'язав лозиною човна до берези, потім вернувся назад і обережно взяв на руки свого полоненого.

— Що ти хочеш робити, Асовауме? — спитав його той хрипким, тремтячим голосом.

Індіянин не відповів.

— Скажи ж! Благаю тебе всіма святими, скажи! — крикнув у відчаї проповідник. — Хай я знаю, що мене чекає.

Асоваум мовчки поніс його до хатини.

Раусон відвернувся й заплющив очі. Індіянин поклав його посеред хати, якраз на тому місці, де лежала мертва Алапага. Тут було тихо, як у могилі. Тільки чути було, як важко дихав проповідник. Нарешті Раусон не витримав важкої непевності й знову розплющив очі. Біля самого нього погибки стояв індіянин, наче ладен стрибнути, і пильно стежив за кожним його рухом.

Дарма проповідник, якого мучив невимовний страх, пропонував скарби й гроші, дарма розповідав індіянину про золото, яке він заховав і тепер обіцяв йому, своєму ворогові, коли той відпустить його… або ударом томагавка покладе край його мукам. Індіянин мовчки, наче не розумів, що Раусон каже, вийшов з хати й по хвилі вернувся з оберемком хмизу та сухого листя. Потім наносив скалок, і скоро вже кругом попід стінами палахкотіло полум'я, жадібно лижучи сухі колоди.

Скоро хата зайнялася з усіх боків, трухляві крокви вломилися, високо вгору знявся сніп іскор — і було по всьому.

ЗАКІНЧЕННЯ

— То ви весь час кохали дівчину, Брауне, й не сказали мені жодного слова? — обурився Робертс.

— А що б це допомогло, — відповів Браун. — Я надто пізно приїхав і не мав права жалітися.

— І той мерзотник мало вас не…

— Його вже покарано, — перебив Робертса Браун. — А тепер скажіть, чи ви довіряєте мені щастя своєї дочки?

— Чого ж ви мене питаєте? — здивувався Робертс. — Ви так говорите, наче це я маю заміж виходити. Питайте дівчини.

— Ну, тату, — мовила Маріон.

— А! — засміявся той, удаючи здивованого. — То он які справи.

— А як мати? — спитав Браун.

— Беріть її, — сказала місіс Робертс. — Вона, видко, теж вас любить.

— Ви ніколи не пожалкуєте, що довірили мені свою єдину доньку, — запевнив Браун.

— Он іще хтось їде! — вигукнув Баренс. За хвилину коло ферми спинилися Стівенсон, Кук і Картіс.

Стівенсон сердечно привітався з жінками, що ще в Теннессі були його друзями й сусідами. Місіс Робертс почала йому докоряти, що він і досі не привів до них своєї дружини й дочок.

— Ми ж можемо завтра до них навідатись, — запропонував Робертс.

— Не обов'язково завтра! — сказав Стівенсон. — Ми залишаємось..

— Як? Тут залишаєтесь? — швидко спитав Робертс.

— Я купую в Еткінса ферму, — пояснив теннессієць. — Ваша місцевість мені сподобалася. Бідолаха хоче виїжджати звідси, тож я з ним і сторгувався.

— Ви ж зовсім не роздивилися ще його садиби, бо того вечора…