Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек. Страница 16

— Тікай! Тікай з Дієго, поки ще є час!

Розпитувати Єнікові не було коли. Він миттю прочумався, згадав застереження індіанця й усе зрозумів. Хлопець викотився з шатра, зваливши на землю Дієго, який навколішки стояв з зовнішнього боку, піднявши трохи полотнище. Так ось хто його розбудив!

За мить Єнік був уже на ногах і, вихопивши з-за пояса пістолет, вистрелив у повітря.

Пралісом покотилася громова луна. Заревли в'ючаки. Багаття вже майже погасли, але й у їхньому тьмяному світлі видно було численні тіні — якісь люди бігли з лісу на поляну.

Лготка, пронизливо виючи, метнулась у пітьму. Дядечко Франтішек, вибігши з шатра, щось крутив у руках і голосно лаявся. Раптом із його правиці вихопився сліпучий вогонь, і яскрава, палаюча куля дугою пролетіла над поляною. Ракета освітила навколишній простір лише на якусь часточку секунди, але й цього було цілком досить, аби Франтішек міг побачити, що сталося.

Так, на них напали. Близько тридцяти напасників бігло до табору. Сліпуче світло ракети на мить зупинило їх.

Вацлав вискочив із шатра, тримаючи в кожній руці по рушниці.

— Як тільки я випущу другу ракету, пальни двічі! — наказав дядечко Франтішек. — Але вгору!

В повітрі засичала друга ракета, й два постріли тут же гримнули один за одним. Цієї ж хвилини яскраво спалахнуло одне, а тоді й друге вогнище. Це Єнік та Дієго, зміркувавши, що краще, коли напасників буде видно, швидко накидали сухого галуззя на жевріючі вуглини.

— Не стріляйте, хазяїне! — крикнув хтось із темряви.

Вгору звилася третя ракета, і в її світлі всі побачили, що на поляні точиться короткий бій. Назустріч напасникам метнулися якісь тіні. Блиснули мачете.

— Це наші індіанці! — вигукнув дядечко Франтішек. — Швидко на поміч їм! Пістолети!

Вацлав кинувся до шатра й за мить вискочив звідти зі зброєю. Єнік і Дієго теж дістали по пістолету. Вони швидко наздогнали дядечка Франтішка й Вацлава, які вже підбігали до місця сутички. Але запізнилися: ворог кинувся навтікача.

Боягузливі розбійники, які хотіли вдатися до грабунку під захистком темряви, злякалися й не наважилися на бій. Крім того, їх одігнала вогнепальна зброя: вони знали, що їхні мачете не витримають проти рушниць і пістолетів.

Боягузи! Сподівалися напасти на сплячий табір і здолати жменьку приголомшених людей раніше, ніж ті встигнуть отямитись. Тішили себе надією, що заберуть у мандрівників в'ючаків, гроші, одіж і всяке інше добро, на яке завжди так зазіхають розбійницькі ватаги волоцюг. Але літаючий вогонь, стрілянина, яку зчинив Вацлав, неочікуваний удар збоку викликали в їхніх лавах таку паніку й страх, що вони розгублено кинулись тікати; чорна глибінь джунглів знову поглинула їх. Всі в таборі добре розуміли, що про погоню нема чого й думати.

На місці сутички лежало двоє: один був мертвий, а другий — поранений. Це були Плутон і Сана. Вони лежали один коло одного, неподалік від прив'язаних до дерев тварин.

Індіанці принесли палаючі гілки, й усі побачили, що Сана непритомний. Очевидно, він утратив надто багато крові, яка застигла обіч нього великою калюжею. Між ребрами в Плутона стирчав мачете.

Усе одразу з'ясувалося. Сана виявився зрадником! Він хотів здихатись сторожового собаки, Плутона, який пильно охороняв в'ючаків, що мали стати цінною здобиччю для його спільників.

Над цими двома жертвами тепер стояли всі мешканці табору; до одної вони відчували жаль, до другої — презирство.

Індіанці й дужий Хосе перенесли Сану ближче до вогнища, промили й перев'язали йому рани. Робили вони це не із співчуття, а за наказом дядечка Франтішка.

Після довгих зусиль трьом європейцям пощастило привести старого до притомності. Побачивши схилені над собою обличчя білих, Сана здригнувся від страху.

— Я помру? — спитав він і ледь чутно додав: — Пити…

Йому подали води з горілкою, і Сана жадібно припав до кухля — його вже почала палити гарячка.

— Чому ти нас зрадив? — суворо спитав Сану Франтішек. — Чи я не обіцяв тобі щедрої винагороди, якщо ти безпечно і спокійно доведеш нас до озера? А коли тобі потрібні в'ючаки, я дав би тобі й в'ючаків.

Сана мовчав, заплющивши очі.

— Чому ти зрадив нас, відповідай! — повторив Франтішек.

— Я не зрадив, я нічого не знаю.

— Він бреше! — озвався позаду чийсь схвильований голос.

Всі озирнулися. Це був Дієго. Він весь тремтів — чи то від гніву, чи то від страху. Показуючи на Сану, хлопець безперервно повторював:

— Він бреше! Бреше!

— Собака, — просичав Сана, — це ти брешеш!..

— Чому ти не хочеш відповідати? — знову запитав Сану Франтішек. — Ти вбив нашого Плутона, хоч він тобі нічого лихого не заподіяв, поки ти сам не напав на нього.

— Ні, — прохрипів старий, — собака кинувся на мене, а я лише захищався.

— Він бреше! — знову крикнув Дієго. — Сана ще вчора ввечері ходив без мачете, щоб не викликати підозри. Мачете він сховав неподалік тварин, щоб мати його напохваті. Від вогню Сана пішов, коли великі зірки сховалися за лісом. Я скрадався слідом за ним і побачив, що біля дуба Сана розмовляє з якимись чужими людьми. Тоді я швидко побіг до шатра, щоб попередити молодого білого.

Очевидно, це була найдовша з промов, яку Дієго досі коли виголошував. Його іспанська мова була трохи кострубата, зате наміри — чесні.

Єнік стис хлопцеві руку й підтвердив:

— Так, Дієго вчасно розбудив мене!

— Плутона мені шкода дужче, ніж тебе, — звернувся до Сани Франтішек. — Собака був наш друг і сторож, а ти — зрадник і злодій! Та ми не будемо тобі мстити: Плутон покарав тебе й без нас. Але далі ти з нами не підеш. Нехай тепер про тебе дбають твої любі спільники.

Сана вперто мовчав і не розплющував очей.

Білі відійшли до іншого вогнища й покликали з собою всіх індіанців-робітників.

— Я знаю, що суд джунглів короткий, — мовив Франтішек. — Я також знаю, як пролунав би вирок, але не згоден з ним. Сподіваюся, спільники Сани втекли не дуже далеко, бо вночі через джунглі важко тікати. Тому й прошу тих із вас, хто володіє кількома індіанськими наріччями, піти до лісу й крикнути, що Сана поранений і що завтра ми залишаємо його біля вогнища. Нехай вони про нього подбають!

Індіанці погодились і пішли в ліс, різними наріччями голосно вигукуючи наказ білого. Тільки негр Хосе був непримиренний: він вимагав, щоб Плутонів убивця поплатився за свій злочин життям.

— Ти краще вари сніданок, герою! Щось ми не бачили тебе в бою! Заспав, мабуть? Тож не барися: ми рушимо далі, тільки-но зазоріє.

Лготка сама перейняла на себе Плутонові обов'язки. Вона весь час бігала навкруги, нюхала повітря, але чужі люди, очевидно, були вже дуже далеко, бо собака не виявляла ніяких ознак тривоги.

Франтішек покликав юного індіанця до шатра, і там троє білих гаряче подякували Дієго. Щиро кажучи, Дієго врятував їм життя; але він не хотів про це й слухати й дуже бентежився. З'ясувалося, що Сана — не батько й навіть не родич його. «Батько» — дуже поширена в індіанців форма звертання молодших до старших. Дієго потроху розговорився. Він був сирота і виріс у бродячій ватазі. Дієго був іще хлопчак, і йому подобалося швендяти по лісу, але все ж таки іноді він мріяв про яке-небудь інше заняття. У ватазі йому не раз доводилося терпіти голод, побої і всілякі злигодні мандрівного життя. З Саною він зустрівся зовсім недавно й охоче пристав до нього, бо ватага, в якій Дієго служив до останнього часу, розпалася після одного з невдалих нападів на ранчо в Юкатані.

Європейці злякалися думки, що грабіжники могли напасти на ранчо дона Фернандо, але Дієго сказав, що банда орудувала на сході.

Хлопець розповів також, що Сана вже два дні залишав на дорозі позначки, а вночі покрадьки відлучався з табору. Дієго мовчав про це, боячись, щоб Сана не помстився, та й зрештою він тоді ще точно не знав, що Сана задумав.

— Ти знаєш дорогу до озера? — спитав хлопця дядечко Франтішек.

— Я вже якось там був, — замислено відповів Дієго, — тільки ми підходили до нього з іншого боку. Але якби ми підійшли ближче до озера, то я одразу впізнав би місцевість.